На головну сторінку


Ця публікація з'явилась на моїй сторінці завдяки Теобальду Полуботок-Свіщенко, за що я йому щиро дякую.

Євген Пінак


Олекса Зінь [1]

ГУЦУЛЬСЬКА СОТНЯ УСС (Воєнний спомин)[2]

Сорок і сім літ проминуло, коли то на приказ австрійських військових властей, наша Стрілецька Команда була змушена відкомандувати одну боєву сотню в силі 250 стрільців, до так званої „Деташми генерала Русса" в гори Карпати.

Це діялося в осені 1917-го року. Під ту пору у нашому Коші не було вповні вишколеної походової сотні, а було пару сотень не цілком вишколених новобран­ців і около 200 у відділі виздоровців, тобто тих недобитків, котрі повернули зі шпиталів вилічені цілком, або, з бра­ку місця в шпиталях, відісланих до Ко­ша недоліків.

Ми вірили, що тих 250 стрільців, котрі будуть вислані в Карпати поміж чужих, вже ніколи до нас не повернуть, а згинуть в лютих боях під чужою нам командою. Така думка мала повне узасаднення тому, що тих 250 стрільців ма­ли бути вислані без своїх старшин і підстаршин, а також і те, що під ту пору не було кого іншого вислати, як одну недовишколену сотню новобранців.

Ця справа не могла мати нічого спіль­ного з нашими виздоровцями, бо тим прислуговувало право два-три місячного побуту в Коші, в цілі відреставровання свого здоров'я і рівнож кожний мав право до двотижневої відпустки.

Помимо того всі виздоровці, котрі боролись у стрілецьких рядах від перших початків, майже всі ті, котрі брали участь у славному бою на горі Маківці, і в поході від Карпат до Серету, та в боях над Стрипою, зрезиґнували зі своїх привілеїв та всі зголосились добровільно йти в Карпати.

На те зложилось дві причини: перша причина була та, що поміж виздоровцями було поважне число гуцулів, котрих тягнуло у свої рідні сторони, а друга, що ми мали досить боєвого досвіду і вірили, що не так легко дамо себе зламати, як недовишколені рекрути і через те всі виздоровці зголосились добровільно йти в Карпати.

Бракуюче число до 250 доповнили з вишколу рівнож добровольцями, поміж котрими більшість була з підкарпатсь­ких околиць і з Буковини.

Тому, що ця сотця мала їхати на Гуцульщину і було в ній багато стрільців з Гуцульщини, цю сотню назвали "Гуцульська Сотня".

Так скоро, як можна було все упорядкувати, ми від'їхали на Закарпаття до села Бичкова, де на нас вже очікували старшини і підстаршини австрійці і німці. Командантом сотні був поручник Ерллі.

Під цю пору російський генерал Брусілов в околицях гір Преслопу і Кірлібаби провадив велику офензиву, в цілі проломання австрійського фронту і получення російських військ з румунськи­ми, що йому не вдалося.

В дорозі з Бичкова до Кірлібаби, німці задержали нас на Преслопі, щоб ми допомогли їм, бо у них по дуже великих втратах вже не було сили здержу­вати російську навалу.

На горі Преслопі ми звели великий бій з москалями, і в тому бої ми втрати­ли одного убитого і 30 ранених, а зате взяли до неволі понад тринадцять соток росіян. В Альбомі УСС є згадка про цей бій і є написано, що в тому бою ми взяли до неволі 600 росіян, а то тому, що це мало місце на німецькому відтинку фронту, де була німецька артилерія, ко­тра абсолютно не мала нічого спільного з нашою засідкою і окруженням московського війська, котрого сила була на шість разів більшою за нас, то все таки німота поділила на здобич менше-біль­ше по половині і так оголосили у звідомленнях з боєвого фронту.

Може дехто з бувших військовиків подумати, що таку велику перемогу належить приписати хитрощам нашого команданта сотні, німця, то в тому випадку було б несправедливим, бо цю засідку й окруження ворога належить приписати нашим стрільцям – гуцулам, котрі в тих горах виростали зі своїми чередами овець і знали там кожну пропасть, кож­не джерело і кожну гору.

По тій перемозі ми від'їхали вузько-торовою залізницею до Кірлібаби, де також велись завзяті бої, в котрих обі сторони так себе взаїмно винищили, що жодна сторона без нових військових сил не була встані рушити з місця.

Обі ворожі собі сторони допрова­джували нові боєві сили до боєвих ліній. По нашій стороні був один баталіон, тобто наша сотня і три мадярські ком­панії, а по російській стороні був цілий полк, то значить, що ворожі сили були на чотири рази більші від наших, що в перших початках змушувало нас до ве­ликої чуйности. Стрілецька позиція була на горі Кірлібабі, а три мадярські компанії займали дві менші гори, направо від нас.

На Кірлібабі наше життя було надзвичайно тяжке. На нові позиції треба було будувати окопи, снувати дротяні перепони і жити в будах будованих зі смерекових гілляк, подібних до копиць сіна.

Не знаю чи може бути тяжча праця, як будувати окопи в кам'янистих горах, під ворожим обстрілом? Харчі були дуже погані і було їх мало, а найгірше було з хлібом. Австрійські війська вдарили на Румунію, де забрали великі склади кукурудзи і кукурудзяної муки, що було зілляте нафтою, і з тої смердячої муки нам давали хліб, що годі було те назвати хлібом, бо привозили у мішках на конях, якісь кукурудзяні шкурлати з дрібками, що розділювали минажкою[3].

Ці прикрі обставини змусили нас за­жадати від Стрілецької Команди наших старшин. Не довго ми ждали, як до нас приїхали наші старшини, сотник Левицький, четар Іванович, хорунжі Гриць Голинський, Роман Каратницький і Стафиняк. Разом з ними приїхало також кількох підстаршин, з котрих я ще пам'я­таю десятника Цюпака, вістуна Панька Чортоломного і вістуна Саракуна.

З приїздом наших старшин життя в сотні почало постепенно поправлятись, тільки страшна лють і великі записи снігу безмірно докучали. В роках 1916 на 17-ий була страшно люта зима. В Карпатах морози доходили понад тридцять степенів. Ми і мадяри були щасливі, що стояли в грубому лісі, але російські війська напроти нас, стояли майже на без­лісній горі, а де-не-де були в них малі деревця, завбільшки святовечірніх ялинок.

Одного вечора, на початку місяця січня, мадярська сторожа донесла, що росіяни приготовляються до наступу, бо до їх окопів прийшло багато війська.

Від команди баталіону прийшов приказ, щоб подвоїти службу і зарядити строге поготівля. Ніч була страшно зимна. Стійкових змінювано що пів години. Около години десятої дижурний візвав мене явитися у сотника Левицького. Оба ми не знали, чого сотник хоче від мене. Прийшовши до сотника, я дістав від нього приказ, щоб зараз іти до ма­дярської сторожі першої компанії і прослідити, чи дійсно москалі приготовляють наступ. Та сторожа була найближча до москалів.

Я пробував викрутитись, щоб не йти. Говорив сотникові, що я не знаю, де та сторожа знаходиться. Це все не помогло. Сотник відповів мені, що сторожа знаходиться на кінці язика, що у нас означало, що на те маєш язик, як чого не знаєш, то запитай такого, котрий знає. Настільки був сотник Левицький добрий, що телефоном повідомив команданта мадярської компанії про мій прихід і просив його, щоб той уділив мені всякої потрібної помочі.

Мадяр-лейтенант обійшовся зі мною дуже чемно і добре угостив, а рівнож випозичив мені свій револьвер, щоб я не мусів тягатись з крісом. Оба ми пішли до мадярської польової сторожі, ко­тра була віддалена на около вісімдесяти кроків від російської польової сторожі. То було дуже близько, але так мусіло бути, бо та гора, на котрій те діялось, була, якби поперечна, починалась від гори Кірлібаби, а верхом лучилась з го­рою, на котрій були москалі і була рівнож крита грубим лісом.

На польовій сторожі лейтнант забо­ронив стріляти, аж поки я поверну і попрощавсь зі мною. Я цілком на біло одягнений поліз поміж дроти і грубі сосни до краю ліса, а далі лежачи підсу­нувся під малу кріслату смерічку, котра не було далі, як 35-40 кроків від російської польової сторожі.

Росіяни працювали при будові зем­лянки. З їх розмови і докучливих жартів я переконався, що їх є дві частини, тобто одна боєва, а друга будівельна, „сапери”.

Може по пів годині я чув, що мої ноги деревіють від морозу, треба було вертатись. Повернувши до землянки мадярського лейтнанта, застав його, що він вже спав. Звідтам я повідомив сотника Левицького, що нема потреби вірити в те, що росіяни будуть робити наступ. Вони будують на польовій сторожі зем­лянку, а з того, що я чув виходить, що боєвим частинам помагає при будові один „звод” саперів. Отже нема потреби тримати подвоєну службу в таку люту ніч. Не бавило більше як десять мінут, як строге поготівля і подвоєння служби було відкликане в цілому баталіоні.

Слідуючого ранку я зголосився до сотника Левицького, щоб здати йому звіт з моєї нічної служби. Сотник Левицький, так як ми його знали, був невірний Тома. Може тому, що в цивілю був він адвокатом, то і сам мав багато до діла з неправдою та й через те був недовірчивим. Випитавши мене всі подробиці, зажадав від мене, щоб я показав йому точно те місце, де я був у ночі. Сотник взяв свій далековид, і ми вийшли з окопів. Не було тяжко, бо на свіжому снігу можна було дуже добре доглянути моє леговисько під кріслатою смерічкою і слід, куди я просунувся лежачи.

— „Тепер вам вірю, але на другий раз не раджу так близько пхатись до ворога, бо можете того пожалувати” — сказав сотник.

І як можна те погодити? У ночі ви­силає тебе неначе чортові в зуби, а не знаєш де маєш іти, то говорить тобі — що на кінець язика. Коли щасливо повернеш і вже тобі нічого не грозить, то тоді сотник милосердиться над тобою та перестерігає. Така доля!

Якось не дуже сотникова пересторо­га на мене поділала, бо маючи цей день вільний від служби, я зараз по обіді, сам добровільно пішов знову до мадярської польової сторожі, щоб в день добре приглянутись з густого лісу на розташовання російської польової сторожі. Хоч те було для мене цілком непотріб­не, я робив те без жодної цілі.

На мадярській сторожі, я застав тих самих людей, котрі там були в ночі, а знаючи вже пару десятків мадярських слів, сказав мадярам „Відяс, нем собот пушкат”, що мало означати: „Уважайте, не вільно стріляти”. Командант сто­рожі відповів мені „йоввон баратом”, і потім я пішов дальше, переліз дроти і дійшовши до краю лісу, з-за грубої смереки почав приглядатись російській сторожі. За малою смерічкою я доглянув стійкового, котрий від зимна переступав з ноги .на ногу, а руки держав запхані в рукави.

Не знаю, хто кого скоріше доглянув, але він скорше мене закликав „Пан”! Я стрепенувся і якось нерішуче запитав його:

— „Що скажеш, салдат?”

— „Халадно пан, даж халадно!”

— „Приходь, дам дров” — відповів я салдатові.

Він не вірив, але по якомусь часі я його переконав, що слова додержу. Та на його жадання я мусів забожитись, що не буду стріляти: „Єйжи Богу дам дров”.

По тих словах російський салдат закликав з землянки своїх товаришів. Ціла російська сторожа вийшла на верх, і ми розпочали знову розмову про дрова. Я ще раз мусів по-їхньому забожитись, що дам дров і ніхто до них не буде стріляти, доперва тоді їх зводний приказав двом салдатам, щоб взяли пилу і сокиру і щоб ішли за ним. Щоб затерти свій нічний слід, то я рівно ж пішов напроти них, до середини полянки, де ми стрінулись і дуже щиро привітались, не одною, а обома руками, неначе б ми були якісь давні приятелі.

Підпровадивши своїх гостей до ле­жаків, сказав їм різати і брати скільки можуть, а оба зі зводним ми сіли на одного лежака. Я почастував зводного папіросом. Зводний звернув увагу на мою шапку і запитав мене:

— „А ви є Січовий Стрелок?”

— „Так, господин зводний, я Січовий Стрілець!” — відповів я йому.

— „Прошу не викати мені і не клика­ти мене „господин зводний”. Я називаюсь Андрій і так прошу мене звати”.

Андрій говорив чистою українською мовою, що змусило мене запитати, чи він є українець?

— „Не тільки, що я є українцем, а також цілий наш 254-ий Николаєвський полк є український (Николаєвський полк був з Николаїва над Бугом)”.

Андрій був значно старший за мене і так, як він мені оповідав, був жонатий і було у його двох маленьких синів, за котрими він дуже тужив. При тому він сказав мені такі слова:

— „Алексію! Коли б ти мене убив і зробив моїх маленьких синів сиротами, а мою жінку вдовою, то ти б не мав щастя у свойому житті, бо вони прокляли б тебе”.

Я поглянув на Андрія, а йому котились сльози по лиці. Я зворушено запитав його:

— „Андрію, чого ти плачеш і защо мав би я тебе убивати, або ти мене?”

— „А хіба ж ти не знаєш того, що ми взаїмно убиваємо себе за чужі нам государства?”

По такій відповіді я пізнав, що маю до діла з мудрішим чоловіком від мене. Двох салдатів вже були відрізали порядний кавалок сухої сосни і готовились до відходу. Мені жаль було так скоро розставатись з Андрієм, тому я дорадив їм, щоб віднесли той кавалок сосни і повернули ще по один та щоб не забули принести для мене своєї махорки.

Андрій радо на те погодився і подякував мені за щирість. Салдати повернули з повною шапкою махорки, чим я наповнив всі свої кишені, які тільки мав, а повернувши до сотні, роздав всім, включно зі старшинами.

З Андрієм ми умовились стрінутись завтра о годині 2-ій по полудні. Я мав передати йому лист до своєї родини, котра знаходилась під російською окупацією.

Слідуючого дня рано я був поклика­ний до рапорту до команданта баталіону ген. Русса. Я був певний, що я вже є в клопоті за вчорашні дрова, котрі я дав москалям і за махорку, котру прийняв від них. Зголосивсь я у команданта баталіону, ген. Русса. Він мене оглянув від гори до долини і чогось усміхнувся, підступив до свого столика, взяв дві знимки і показав їх мені та запитав, чи я пізнаю ті знимки? Я поглянув і на місці задеревів. То були знимки, котрі представляли вчорашню сцену, коли я сидів з Андрієм, а двох салдатів різали сосну. Не було для мене жодного викруту. Я був заскочений і не знав, чи я поповнив злочин, чи дурний дітвацький вибрик? Та все ж таки я відповів, що я пізнаю ті знимки. Русе бачив, що я змішаний, ус­міхнувся, положив руку на моє рам'я і сказав:

— „Не бійся, бо ти зробив дуже доб­ре, за що від мене дістанеш нагороду. А тепер оповідай мені, як ти з ворогом скомунікувався і те все, що ви говорили і що робили?”

Оповів я все в деталях про те, що ма­ємо перед собою 254-ий український полк і що цей полк є ворожо наставлений до свого російського уряду, бо во­ни є такі самі, як і ми.

Русе уважно вислухав, а відтак ска­зав:

— „Я довідався багато, але я хочу більше. Головним для мене є знати, як задовгу позицію займає той 254-ий полк? Отже я хочу, щоб ти те довідав­ся. Чи можеш те зробити?”

Я відповів йому, що дуже можливим є, що ми будемо те знати около години третьої по полудні, бо я маю умовлену стрічу з тим самим російським „цуґс-фірером”, котрий є на оцих знимках і котрий мав би взяти від мене лист до моєї родини.

Пізніше Русе запитав мене, чи я не погодивбися бути сталим розвідчиком виключно для нього, тобто всякі відомості заподавати йому безпосередньо, а не за посередництвом сотника Левицького, або когось другого.

Я відповів йому, що мені нема різниці де і яку службу я буду робити, а головне для мене те, де я буду діставати поживу тоді, коли я буду сповняти свої обов'язки десь дальше від своєї сотні?

Русе звернувся до фельдфебля, котрий сидів при телефоні і подиктував йому для мене легітимацію, в котрій між іншим було написано, що де я сповняв би свою розвідчу службу, то там на моє жадання повинні мені дати поживу, потрібну поміч і всякі потрібні мені інформації.

Від того часу я вже не робив в сотні жадної служби, а робив службу розвідчу.

Того самого дня я передав Андрієві перший свій лист і довідався від нього про терен, який займає їх 254-ий полк. Довідатись не було тяжко, бо я запропонував Андрієві, щоб ми менше, або навіть цілком не стріляли до себе. Я йому показав де ми маємо наші становища, а він показав становища свого полку. Від того часу поміж УСС і 254-тим полком стріли почали затихати, а хоч були зрідка, то не до цілі. Також я довідався на мадярській сторожі, хто зробив з нас знимки. Отже тоді, коли я давав москалям дров, мадяри донесли це свому лейтенантові, а він підліз в густі сосни і взяв дві знимки, котрі враз зі скаргою на мене передав до команди баталіону.

На протязі слідуючого тижня я передав москалям пару соток листів від наших стрільців до їхніх родин і так, як пізніше ми довідались, всі листи були доручені. Був час, що наш командант сотні, поручник Бужор, передав був російському командантові пляшку руму.

Було б все гаразд, коли б в цю параду не вмішався хорунжий Роман Каратницький. Каратницькому забаглося стрічі з російським офіцером і зажадав від мене, щоб таку стрічу я для нього зааранжував. Я не міг йому відмовити, бо він був моїм командантом. Ми оба з Андрієм таку стрічу зааранжували. Андрій в означеному часі припровадив свого прапорщика, а я Каратницького. Поміж ними вив'язалась була гостра суперечка за австрійського престолонаслідника Франца Фердинанта і за Сербію. По короткому часі дійшло до того, що російський прапорщик, змосковщений українець, штовхнув мене в груди, тобто в мої медалі, які я вже тоді мав і сказав:

–„А тобі ще телята пасти, а не хрести збирати за рускую кров”.

Каратницький страшно тим образився, шарпнув мене за рукав і сказав: „Ходи, бо з хамом можна тільки по-хамськи. Хам не розуміє людськости!”

Не попращавшись, ми розійшлись. І таки зараз почали плянувати напад на цю сторожу, щоб того прапорщика враз з його сторожею зловити.

Другого дня, Андрій перепросив мене за неприємний випадок і попрощався зі мною, а також перестеріг мене, щоб я був більше обережним тому, що завтра в вечір він відходить в резерву на два тижні. Андрій був при скорострілах і скоростріли змінялись кожних два тижні. Решта сторожі позіставала на місці.

Уплянувавши добре наш напад на російську сторожу, ми той напад виконали першою четою, та без жодних для нас втрат ми забрали 46 московських салдатів в полон разом з тим „мудрим” прапорщиком, котрому я зреванжувався і сказав йому:

— „Тобі, господин прапорщик, ще свині пасти, а не з нами воювати”.

В Альбомі УСС є згадка про те і є написано, що в тому нападі ми мали двох ранених і що ми враз з полоненими забрали скоростріл і міномет. Це не є згідне з правдою, бо ми забрали скоростріл і два ракетні пістолі, а міномета там не було і також ми не мали ранених, бо ніхто не стріляв.

За цей напад нас трьох були декоро­вані срібними медалями хоробрости. Декоровані були десятник Цюпак, стрілець Михальчук і я.

Ситуація для мене погіршилась. Мос­калі були люті, як подражнені оси. Стрі­ляли, як ніколи до того часу. Багато разів били на одного чоловіка з цілої батерії гармат. Забрало мені кілька днів часу, заки вдалося відреставрувати нашу приязнь. Але вже не була ця приязнь така щира, як попередня. Ми вже до купи не сходились, а сходились не ближче як на 15-20 кроків віддалі. Стріляння знову притихло.

В другій половині місяця лютого, тобто 1917 року, я дістав з бригадної команди около 15 тисяч летючок, котрі я мав передати москалям. Летючки були друковані російською мовою. Був то за­клик до російської армії, щоб покидали фронт і спішили до Петрограду, бо там вибухла революція. В летючках були вимінені імена арештованих чотирьох міністрів, з котрих я пам'ятаю ім'я міністра Гучкова.

Оставивши на показ для своїх старшин і стрільців около сотки тих летючок, решту я передав п'ятьом москалям, котрі слідуючої ночі здезиртирували до нас, а то тому, що їх команда присудила їм кару по 25 буків за те, що взяли летючки, а не взяли мене, і за те, що розповсюднили ті летючки без відома своїх старшин. Від своїх старшин покарані салдати мали обіцяно, що кара по 25 буків буде їм подарована, якщо до 24-ох годин вони мене зловлять і повісять на видному нам місці. Тих п'ять салдатів просиділи цілу ніч в соснах напроти мадярської сторожі, куди я звичайно переходив, а недочекавшись мене, пішли до мадярів в полон.

Рано ми оба з хорунжим Грицем Голинським розмовляли з тими дизертирами і вони нам те все розповіли, та при цьому дорікали мені, що через мене вони пострадали. Один із них накивав мені пальцем і сказав: „Бережись, Альоша, бо тобі попадьот!”

Хорунжий Голинський виміняв їм їхні рублі на австрійські корони і приказав їх викупати і перевести дизинфекцію їх убрань, чого ми оба допильнували.

Від того часу, аж до великодньої суботи я їм не докучав, аж у великодню суботу за згодою нашого команданта сотні, поручника Бужора, я пішов до них запросити їх до нас на свята. Тоді вже був нашим командантом поручник Бужор, бо сотник Левицький був забитий російською гранатою наприкінці березня.

На Великдень ми мали понад 120 російських салдатів і підстаршин у себе на святах, котрі принесли нам багато пасок і крашанок, за що ми їх понапоювали до безтями. Кількох з них ночували у нас, бо були в стані вернути назад аж в понеділок. Також наші старшини передали кілька пляшок руму для російських старшин.

Після такого святкування, на нашому відтинку фронту війна була закінчена. Через кілька тижнів ніхто не чув стрілів, а салдати приходили до нас, а ми ходили до них.

Російська команда забрала з фронту 254-ий полк, а на його місце прислала 309 сибірський полк. З ними я зараз рано нав’язав дружбу, і 309 полк прислав до нас своїх двох підстаршин, котрі просили, щоб ми жили з ними в такій згоді, як ми жили з 254-тим полком. В російській армії вже не було дисципліни, всі носили червоні стяжки на грудях і своїх старшин вже кликали „товаріщ”.

Опісля австрійська команда стягнула нас з фронту в дивізійну резерву, а потім до села Петрова. Відтак наша сотня від'їхала під Конюхи, до решти нашого стрілецтва. Від того часу Гуцульська Сотня перестала існувати, як окрема стрілецька частина.

Не буду згадувати сам про бої під Конюхами, але наведу те, що в своїй брошурі написав і те, що говорив у своїх промовах російський генерал-українець Сікевич. Він сказав таке:

„Коли показалось, що російська армія не є в силі проломити ворожу нам боєву лінію під Потуторами через те, що не можна було зламати опору Українських Січових Стрільців, ми постановили здобути Бережани з другої сторо­ни, тобто від села Конюхи, де ми були певні, що нам вдасться тому, що під Ко­нюхами проти нас були мадяри. Коли я вже мав все готове до наступу, мені донесли, що ми маємо проти себе Січових Стрільців, котрі співають українські стрілецькі пісні хором. Я удався особисто на позицію, де переконався, що дійсно я буду мати до діла зо Стрільцями.

Сейчас я відкликав наступ і зажадав більших військових сил. Три дні забрало мені стягнути на цей відтинок найкращі російські 'військові сили і доперва тоді я вдарив цілою силою на Українських Січових Стрільців, та вже в перших початках мого удару, я побачив, що я вдарив неначе головою до муру. Я стратив все, що мав до своєї розпорядимости, а фронту не проламав і Бережан не взяв".



ПІД «МАЛАНЧИН ВЕЧІР» 1919 Р.[4]

Усі ми, котрим Бог дозволив дожити старшого віку, маємо заховано у своїй пам'яті багато дечого з особистого і загально-народнього переживання, що нераз переносить нас думкою у нашу молодість і пригадує нам нашу світлу і чорну минувшину.

До світлих днів переживань одної чоти Українських Січових Стрільців в часі визвольних змагань, можна зачислити день 13-го січня 1919 р.

Того дня, одна чота У.С.С. в складі 45 людей розбила польський батальйон (курінь) війська і відібрала від нього чотири тяжкі скоростріли, в селі Козельники, під Львовом.

В тому бою польський познанський батальйон стратив в убитих і ранених около 200 людей, котрі були дуже добре випосажені у німецьку зброю і убрання. Решта около шість соток врятували своє життя безладною утечею, куди хто міг.

Недаром польські автори у своїх споминах з тих часів пишуть, що «українці воювали по-артистичному». Це правда, що ми воювали по-артистичному, та помимо того ми програли війну, за що не можемо складати вину на тих, котрі проляли свою кров і віддали своє молоде життя за волю свого поневоленого ві­ками народу.

Ми всі дуже добре знаємо, котра вер­ства допровадила нас до катастрофального кінця.

Щоб не збудити в декого сумніву, щоб так малою силою можна було доконати так велику побіду над 16 разів сильнішим і краще озброєним ворогом, та визнати польським авторам, що їх признання для наших бойових сил є вповні узасаднені і те, що вони на геройствах дуже добре розуміються, бо і у них не бракувало героїв, то я описую цей протинаступ в скорочених деталях.

Ніч з 12-го на 13-го січня була для мене і моєї чоти дуже тяжкою. Зрадлива тиша на відтинку нашого фронту не ворожила нічого доброго, бо як звичайно, по такій тиші наступала буря.

Тієї ночі я зі своєю чотою робив службу на просторі поміж сихівським гостинцем, а Міськими Пасіками. Віддаль виносила приблизно один кілометр. Незавидна річ, коли одною чотою приходилося держати фронт на такому просторі у темну ніч і без жодної зміни.

Тиша, яка панувала на польському фронті свідчила, чи радше переконувала нас, що поляки приготовляються до якоїсь несподіванки для нас, що промовляло за тим, щоб бути приготованими на всякий випадок.

Ніч була дуже темна і падав легкий мокрий сніг, та промочував наші убрання до тіла.

Набоїв до крісів ми мали ще подостатком, хоч багато з них було замоклих і ржавих, що не всі вистрілювали.

Ніч проминула, починало світати, для нас настала пора забратись з поля до сихівської цегольні, котра була на около чотириста кроків позаду .нас.

Повернувши до цегольні, хлопці ро­зіклали вогонь і почали сушити промоклі плащі, а відтак принесли каву. Перебувши добу без спання, всі готовились до відпочинку, коли на раз рознісся голос: "Коломийський Курінь відступає до зубрецького ліса!"

Коломийський курінь лучився з нами на ліво до Козельник і займав село Козельники, а бойову позицію на північ від села вздовж залізничого шляху, де полки підсунулись над ранком, напали на стійкових і вдерлися до села, на неприготований коломийський курінь, котрий здезорганізований відступив з Козельник.

У те, що коломийці відступають, у першій хвилі я не вірив, а коли переко­нався на власні очі, що це правда, то в тій хвилі крикнув: «Збірка, набої і кріси, без плащів!»

В одній хвилині часу чота була гото­ва, і ми рушили бігцем до зубрецького лісу, щоб припинити відступ і дати їм поміч. Добігши до лісу, ми не застали там коломийців, бо вони вже відступили через ліс аж до села Зубрі.

Пробігши около півтора кілометра простору, задихані і зігріті, ми зупинились на краю ліса.

Простір поміж лісом, а селом Козельниками виносив около 700 кроків рівного, як стіл, терену. В Козельниках польський батальйон в силі около 800 людей і, поза ручними крісами і гранатами, було у них чотири тяжкі скоростріли, а у нас у лісі одна чота 45 людей тільки з ручними крісами.

Мої стрільці почали сперечатись, одні були переконані, що поляки задовільняться Козельниками і дальше не підуть, а другі, що підуть далі і ще ми будемо утікати до Зубрі.

В такому .випадку, ті оба стрілецькі погляди були правдоподібними, але окрім того виринала третя можливість, а саме, що ворог не буде підходити до лісу повною силою, бо це було б само­губством і поминуло б всякі бойові за­сади.

В жодному випадку невільно було провадити до ліса більшу силу війська, чи якийсь відділ, не переконавшись малою стежою, чи нема в лісі скритого ворога.

Отже тут була ця третя можливість, захопити, або знищити польську патрулю, тобто кілька людей.

Через ту третю можливість, я забо­ронив своїм стрільцям стріляти до польської патрулі, коли б така появилася. Патрулю ми мусимо захопити і щось від неї довідатися.

Ліс був молодий густий зруб, золоте схоронище від ворожого ока. Ми всі стояли скриті в корчах, курили, жартували, та помимо того, що всі були перемучені, але настрій був дуже добрий.

Могло бути около пів години нашого побуту в лісі, і нараз ми побачили, що поляки виходять з села на чисте поле і формуються у густу лаву, неначе на вправах, рукав при рукаві, а сформувавшись, почали вільним кроком іти до ліса. І це власне було польським самогубством.

Коли б ми були мали хоч два скоростріли, або коли б Коломийський курінь був би не відступив аж до Зубрі, а був разом з нами в лісі, то при такій ситуації, на протязі п'ятьох хвилин часу, був би ольський батальйон знищений в ціло­сті.

Ще поляки були на около 500 кроків від нас, як я приказав лягати на беріг фоси, котрою був обкопаний ліс і не стріляти, аж доки я не дам приказ, стріляти будемо сальвами, а не поодиноко, і аж тоді, коли прийдуть на кільканадцять кроків до нас.

Напруження нервів велике. Поляки з кожною хвилиною наближаються до нас. Я стояв по середині своєї чоти і пів-голосом просив всіх, щоб добре ціляли, а на голос мого свистка буде сальва.

Не більше як на віддалі тридцять кроків, ми віддали до ворожої густої лави три дуже цільні сальви, а опісля скорий вогонь. Наші стріли і зойки ранених і конаючих поляків, викликали таку паніку і хаос, що всі завернули і пішли в розтіч, одні на північ до Козельник, а другі на північний-захід до перестанку Перзонківки, і ніхто з них не віддав в нашу сторону ані одного стрілу.

Нам лишилося одне: переслідувати огнем і доганяти тих, котрі утікають до Козельник, і ми вирушили за ними. Кількох дігнали і зловили, а багатьох поранили і побили.

В двірському будинку ми відібрали від них два скоростріли. Перегнавши поляків через село на поле, ще нам бракувало може дві хвилини, щоб їх перегнати через залізну дорогу, де були становища коломийського куреня.

В тому моменті, на наше нещастя пригнався нам на поміч наш панцерний поїзд, котрий був озброєний однією гар­матою і двома скорострілами, він відтяв полякам дорогу відвороту, та скорострільним вогнем завернув їх на нас до села, де ми звели з ними дуже завзятий бій.

Правдою є, що ми їх з села вигнали і загналися за ними аж на Перзонківку, де відібрали від них другі два скорострі­ли, але в тому кінцевому бою моя чота втратила сімох стрільців: п'ять ранених і двох убитих. Убитими були: Йосиф Бабій, з села Тростянець (пов. Бережани), і Гриць Хомовий, з Мужилова (пов. Підгайці).

Вечором коломийці повернули на від­биті нами їх старі позиції, а ми вже не 45, а 38 повернули до сихівської цегольні, де нетерпеливо очікував нас наш всіми люблений наш сотник д-р Любомир Макарушка, про котрого як героя і дуже доброго коменданта станиславівського куреня, можна б багато доброго написати.

Тоді від сотника Макарушки я дістав новорічний дарунок 1,000 гривень, котрі для мене були і є дорогою пам'яткою.

Тих 1,000 гривень я не розміняв і не розтратив, і сьогодні вони знаходяться в одному дуже гарному канадійському музею, котрий кожного року відвідують десятки тисяч туристів різних національностей, це в місті Амгерстбург (Онтаріо), 18 миль від великого міста Віндзора.

Я вірю, що ще прийде той час, і той тисячогривневий банкнот ще буде у львівському музею враз зі своєю історією.

Бувший У.С.С-ус Олекса Зінь

(„Календар „Канадійського фармера” за 1956 рік”).



[1] Олекса Зінь (21.3.1898 – 23.11.1976) – січовий стрілець 6 сотні поручника Андрія Мельника – пішов до Легіону УСС в 17-річному віці в 1915 році. За відмінну службу він був незабаром нагороджений місячною відпусткою.до рідного села (ЦДІАЛ. – Фонд 353. – Опис 1. – Спр.164. – Арк. 40).
Згодом воював у складі Гуцульської сотні УСС. Наказом №72 від 29.03.1917 року підстаршина Олекса Зінь був нагороджений срібною медаллю за відвагу (ЦДІАЛ. – Фонд 353. – Опис 1. – Спр.85. –Арк. 142; Спр.79. – Арк.38). У 1930-і роки Олекса Зінь неодноразово обирався волосним війтом на 9 довколишніх сіл. У 1936 році він з сім’єю подався до Канади.
Про кілька бойових епізодів Олекса Зінь написав спогади до „Календаря Канадійського фармера” за 1956 і 1964 рр.

[2] Вперше надруковано в „Календарі „Канадійського фармера” на 1964 рік”//Вінніпег, 1964.-Стор.40-47.

[3] Австрійський військовий казанок.

[4] Вперше надруковано в „Календарі „Канадійського фармера” на 1956 рік”//Вінніпег, 1956.