На головну сторінку

 

Командири - від Т до Я

[Командири - від А до З] [Командири - К] [Командири - від Л до Р] [Командири - С] [Командири - від Т до Я]

ТАРНАВСЬКИЙ МИРОН (29.8.1869 -29.6.1938) - генерал-четар УГА. Народився у с. Барилові (тепер Радехівський район на Львівщині) у сім'ї греко-католицького священика. Закінчив німецьку гімназію у Бродах. Призваний на службу до австрійської армії, згодом успішно склав іспити у старшинській школі у Львові. У 1892 завершив навчання в офіцерській школі у Відні, отримав звання лейтенанта. Службу проходив у 18-му батальйоні крайової оборони у Перемишлі та ін. гарнізонах Галичини. У 1899 закінчив офіцерські курси у Відні і скерований до Самбора. З 1909 у ранзі капітана командував сотнею у Золочівському 35-му піхотному полку. З поч. Першої світової війни 1914-18 - на фронті. Влітку-восени 1914 сотня під командуванням Т. неодноразово відзначалась у боях під Красним, Буськом, Львовом, Перемишлем, Санчом. У січні 1916 призначений командиром вишколу Легіону українських січових стрільців, при якому діяла старшинська школа у Трускавці, підстаршинська - у Роздолі, вишкільний підрозділ. Навесні 1917 Т. призначено командиром куреня 35-го Золочівського полку, який займав оборону на Поділлі в околицях Куропатників. За бої у червні 1917 отримав дві нагороди: хрест Залізної корони і німецький Залізний хрест. У липні призначений командиром легіону УСС, восени - командиром 16-го піхотного полку. У 1918 під час наступу українських і австро-німецьких військ в Україні Т. виконував важливі завдання командування, зокрема, командував полком, був офіцером штабу корпусу, референтом зв'язку з українським населенням Правобережжя, комендантом 14-тисячного табору військовополонених під Києвом. У Галицькій армії - з 12.2.1919. Призначений командиром 2-го Осадного корпусу. Силами корпусу (7 тис. стрільців) оточив Львів і вів бої з його 15-тисячним польським гарнізоном. У червні 1919 Галицька армія здійснила Чортківську операцію 1919, задум якої народився у штабі Т. Саме бригади корпусу Т. прорвали ворожий фронт і розгорнули стрімкий наступ на Львів. Після поразки ЗУНР у війні з Польщею 40-тисячна УГА у липні 1919 форсувала Збруч і з'єдналася з Армією УНР. Т. підвищили до рангу генерала-четаря і призначили командувачем Української галицької армії. На поч. серпня 1919 УГА спільно з частинами Армії УНР розпочала загальний наступ на Київ і Одесу. 31.8.1919 українські підрозділи визволили від більшовиків столицю України. Восени 1919, знекровлені боями з денікінцями і страшною епідемією тифу, відрізані від Дієвої армії, галичани опинилися перед катастрофою. Задля порятунку армії ген.Т. уклав 6.11.1919 у Затківцях перемир'я з командуванням Добровольчої армії А.Денікіна, за що був усунений з посади, відданий під суд польового трибуналу і понижений у посаді до командира корпусу. Коли УГА у 1920 на короткий час опинилася у складі Червоної армії і Н К розгорнула масові арешти їх старшин, Т. деякий час змушений жити у Балті й Києві, а потім перебрався до Галичини. Незабаром Т. було заарештовано польською владою і відправлено у концтабір під Гданськом. Після звільнення взимку 1921 повернувся до Золочева, згодом поселився у с. Черниці на Бродівщині. Підтримував постійний зв'язок з ветеранськими організаціями, дбав про збереження пам'яток українських визвольних змагань 1917-21, сприяв створенню військового музею при НТШ (1936). 29.6.1938 помер в одному з львівських шпиталів. Похований на Янівському стрілецькому цвинтарі у Львові.

ТАТАРСЬКИЙ ВАСИЛЬ (28.11.1898 -2.7.1992) - генерал-хорунжий. Народився у м. Мерефі на Харківщині. Після закінчення 6-го класу місцевої гімназії призваний у російську армію. Пройшов вишкіл у 9-му драгунському полку, направлений у м. Горі (Грузія), де у грудні 1917 закінчив школу прапорщиків. В українській армії з 1918. Служив у 4-му Бердичівському полку. У листопаді 1918 взяв участь у протигетьманському повстанні. Згодом проходив службу в Північній групі, 2-й Волинській дивізії, неодноразово відзначався у боях на більшовицькому фронті. Командував куренем під час Першого зимового походу Армії УНР. З травня 1920 воював у складі Запорозької дивізії Армії УНР, командир 2-го Берестейського полку. Після інтернування Армії УНР у Польщі перебував у таборі Каліша. Військовим міністерством УНР 1926 скерований до польської старшинської школи, після закінчення якої служив у польській армії. Під час німецько-польської війни 1939 - начальник штабу групи. Згодом працював в українських установах у Берліні, у 1944 відряджений до дивізії “Галичина”. У 1945 під час формування Української національної армії призначений начальником штабу бригади. Після закінчення війни деякий час перебував у таборі переміщених осіб у Новому Ульмі. Організатор військових товариств, співзасновник Союзу українських ветеранів у Німеччині, його голова з 1950. Член Вищої військової ради УНР. Помер у Мюнхені.

ТЕМНИК ЮЛІАН (3.6.1896 - 26.8.1992) - Народився у с.Бережниці біля Самбора. Під час Першої світової війни 1914-18 вступив добровольцем до австрійської армії, воював у 77-му піхотному полку. В 1916 був поранений і потрапив до російського полону. Після звільнення в 1918 знову повернувся у полк. У листопаді 1918 активно сприяв встановленню української влади у Перемишлі, виконував обов'язки коменданта міста. З кін. 1919 - командир куріня 13-го піхотного полку Львівської бригади УГА у ранзі сотника. У 1920-24 навчався у Вищій технічній школі у Празі, після повернення у Галичину був директором Українського кооперативного банку в Стрию. У 1920 роках став членом Української військової організації, згодом - Організації українських націоналістів. У 1943 вступив до дивізії “Галичина”, був командиром важкої зенітної артилерії. Після війни перебував у таборі для переміщених осіб у Ріміні (Італія). Деякий час жив у Великій Британії, у червні 1952 переїхав до Канади. Брав активну участь у діяльності ОУН в еміграції та в розбудові структур Української стрілецької громади. У 1956-66 - заступник голови Української стрілецької громади, 1966-77 - голова Української стрілецької громади в Канаді. Помер у Торонто.

ТЕРПИЛО ДАНИЛО ІЛЬКОВИЧ (псевд. - отаман Зелений; 1883, за ін. дан. 1886 -1919) - повстанський отаман, один з найвидатніших керівників селянсько-повстанського руху в 1917- поч. 20-х років в Україні. Народився у Трипіллі на Київщині. Закінчив двокласне училище. Підчас революції 1905-07 став членом гуртка соціалістів-революціонерів, який очолював з 1906. За антиурядову діяльність заарештований і засланий у Холмогори Архангельської губ. У 1914-17 перебував у діючій армії на Західному фронті. У 1918 повернувся в Україну. У листопаді 1918 брав участь у повстанні проти гетьманського уряду на Трипільщині. Очолив сформовану у Трипіллі Дніпровську дивізію (складалася з 4 полків загальною чисельністю бл. 2,5 тис. чол.). У січні 1919 виступив проти Директорії УНР і перейшов на бік Червоної армії. Призначений командиром 1-ї Київської радянської дивізії, що увійшла до складу Українського фронту під командуванням В.Антонова-Овсієнка. Вів бої з частинами Армії УНР у р-ні Трипілля, Обухова, Германівки, Григорівки, Ржищева. Допоміг російським військам захопити Київ. Після вимоги більшовицького командування реформувати дивізію за зразком червоноармійських частин Т. відмовився влитися у Червону армію і відвів дивізію у р-н Трипілля. Підтримав Всеукраїнський ревком, який виступив проти “окупаційного уряду Раковського” і підпорядкувався Головному повстанському штабу на чолі з Ю.Мазуренком. На поч. квітня 1919 розпочав бої з регулярними частинами Червоної армії. Повстанські сили швидко зростали і на поч. травня налічували 12 тис. чол. Повстанці під командуванням Т. контролювали Київський, Сквирський, Таращанський, Васильківський та ін. повіти, а згодом значну частину Київщини і Полтавщини. Т. відмовився надати підтримку отаману М.Григор'єву, що значно послабило антибільшовицький повстанський рух. Проти повстанців Т. було направлено червоноармійські загони чисельністю 21 тис. чол. У запеклих боях 11-15.5. загони Т. зазнали поразки і відступили на лівий берег Дніпра. Протягом червня 1919 Т. кілька разів здобував Трипілля. 18.11.1919 побл. с. Злодіївки неподалік Трипілля загони отамана Зеленого були розбиті. З невеликим загоном відступив у напрямку Богуслав-Умань. Вів боротьбу з денікінцями, але у серпні 1919 був розбитий. В одному з боїв неподалік Канева смертельно поранений. Похований у Трипіллі.

ТЕРШАКОВЕЦЬ ЗИНОВІЙ (псевд. Федір; 19.8.1913-4.11.1948) - Народився у Якимчицях побл. Львова. За фахом правник. Син Г.Тершаковця. Член Організації українських націоналістів. З поч. радянсько-німецької війни 1941-45 організовував підпілля ОУН. У 1944-45 очолював провід ОУН на Дрогобиччині, у 1945-46 - крайовий провідник ОУН Карпатського краю, у 1946-48 - крайовий провідник ОУН Львівського краю. Командував УПА-Захід ВО “Буг”. Загинув у бою з підрозділами НКВС у лютому 1948 поблизу Великого Любіня на Львівщині.

ТИМЧЕНКО ФЕДІР ВАСИЛЬОВИЧ (р. народження невід - п. 1926) - Підчас Першої світової війни 1914-18 - полковник російської армії. В українській армії - з кін. 1917. За Української Центральної Ради обіймав посади начальника постачання Георгіївського запасного полку в Києві, командувача українських військ Чернігівщини, військового коменданта м. Одеси. За Гетьманату виконував обов'язки другого заступника військового міністра з господарсько-технічних справ, очолював українську делегацію на переговорах з командуванням Війська Донського у Ростові-на-Дону. Під час антигетьманського виступу Директорії УНР організував дії повстанців на Канівщині. У 1919 - командир 1-ї Дніпровської, 2-ї Сірої дивізії, отаман для доручень при військовому міністрі. Після інтернування Дієвої армії УНР у Польщі перебував у таборах. Помер у 1926 у м. Закопаному (Польща).

ТРОЦЬКИЙ МИКОЛА (рр. н. і см. невід.) - генерал-хорунжий. У роки Першої світової війни 1914-18-командир піхотного батальйону на Румунському фронті. В українській армії - з кін. 1917. Командував сотнею Кінно-гайдамацького куреня ім. Кармалюка, сформованого на Поділлі. Курінь Т. воював із збільшовиченими частинами російської армії у р-ні Кам'янця-Подільського. У квітні 1918 частини було перекинуто до Харкова. За Гетьманату - курінь під командуванням Т. перебував у складі Запорозької дивізії (пізніше - корпусу), згодом розгорнуто у полк. Командиром полку призначено Т. Влітку 1918 Т. у складі військової місії виїжджав до Відня у справі звільнення військовополонених українців. Під час антигетьманського повстання виступив на боці Директорії УНР. Призначений командиром 3-ї бригади ім. Кармалюка Армії УНР. Після інтернування частин Армії УНР у Польщі перебував у таборі Пйотркува. Подальша доля невідома.

ТРУТЕНКО ВАЛЕНТИН МАКСИМОВИЧ (12.3.1881-30.1.1953) - генерал-хорунжий. Народився у м. Звенигородці на Київщині. Закінчив Володимирський Київський кадетський корпус, у 1901 - Київське піхотне юнкерське училище, пізніше - Миколаївську академію Генерального штабу. У роки Першої світової війни 1914-18 - на Західному фронті. У 1916- командир 175-го піхотного Батуринського полку, підполковник. Після Лютневої революції 1917- організатор українського військового з'їзду Західного фронту у Ризі, здійснював українізацію частин 12-ї російської армії. У листопаді 1917 очолив і привів на Чернігівщину українізований Батуринський полк, який взимку 1918 брав участь у боях з більшовицькими військами. За Гетьманату командував частинами на Катеринославщині й Черкащині. Під час антигетьманського повстання виступив на боці Директорії УНР. Був призначений начальником Могилів-Подільської юнацької школи. З грудня 1919 - помічник командира 3-ї Залізної дивізії, а під час Першого зимового походу 1919-20 виконував обов'язки командира. Учасник боїв на більшовицькому фронті восени 1920. З листопада 1920 перебував серед військовиків інтернованих частин Армії УНР у Польщі, начальник Спільної юнацької школи (1922). У 1924 після ліквідації таборів виїхав у Німеччину, де приєднався до угруповання гетьмана П.Скоропадського. Обирався отаманом Українського вільного козацтва, був військовим аташе гетьманського екзильного уряду в Німеччині. Після Другої світової війни деякий час перебував у німецькому таборі Міттенвальді. У 1948 емігрував у Чилі. Помер у Сантьяго.

ТЮТЮННИК ВАСИЛЬ НИКИФОРОВИЧ (17.8.1882 - 19.12.1919) - генерал-хорунжий. Народився у с. Єнках на Полтавщині. Навчався у Хорольській гімназії, Тифліському піхотному юнкерському училищі. З 1905 проходив службу у піхотних частинах російської армії. У роки Першої світової війни - на фронті, підполковник, командир батальйону 25-ї Сибірської стрілецької дивізії (1917). У березні 1918 зголосився на службу до українського війська. Увійшов до складу оперативного управління Українського Генерального військового штабу, невдовзі призначений заступником начальника Генштабу. За Гетьманату деякий час продовжував службу, але змушений був залишити посаду. Член Українського національного союзу, брав участь у підготовці антигетьманського повстання. Призначений заступником начальника Генштабу - начальником оперативного відділу під час наступу Армії УНР на Київ у листопаді-грудні 1918. У травні-липні 1919 обіймав посаду начальника штабу, виконував обов'язки командувача Дієвої армії УНР. Підвищений у званні до генерал-майора. У листопаді 1919 захворів на тиф. Помер у шпиталі в Рівному.

ТЮТЮННИК ЮРІЙ НИКИФОРОВИЧ (20.4.1891 - 1929) - генерал-хорунжий. Народився у с. Будищі на Київщині. Навчався у сільській школі, закінчив агрошколу в Умані. У роки Першої світової війни 1914-18 - на фронті, отримав офіцерський чин. Після утворення Української Центральної Ради взяв активну участь в українізації частин російської армії. У березні-квітні 1917 сформував у Сімферополі український полк ім.П.Дорошенка. У червні 1917 Т. як делегат від 228-го піхотного запасного полку взяв участь у роботі Другого всеукраїнського військового з'їзду у Києві. У липні обраний членом Української Центральної Ради. Переведений по службі у Катеринослав. Восени 1917 організував у Звенигороді Кіш вільного козацтва, став його отаманом. Після захоплення Києва більшовиками у лютому 1918 розгорнув Звенигородський кіш до 20 тис. повстанців. У запеклих боях розгромив збільшовичену 8-у армію, зайняв Бірзулу і Вапнярку, роззброїв частину 2-го російського корпусу, кінну бригаду, розгромив у Бобринську 8-тисячну групу М.Муравйова. До травня 1918 контролював великі території Київщини і Херсонщини. Влітку і восени повстанці під командуванням Т. вели бої з німцями і гетьманцями. У лютому 1919 частини Т. об'єдналися з загонами М.Григоріїва, утворивши могутню військову групу (23 тис. багнетів і шабель, 52 гармати, 20 бронепоїздів). Командування повстанською армією перебрав на себе М.Григоріїв, начальником штабу став Т. Повстанці разом з Червоною армією повели бойові дії проти денікінців та військ Антанти, зайняли у березні 1919 Херсон і Одесу. У травні 1919, зрозумівши суть більшовицької політики в Україні, Т. і М.Григоріїв повернули зброю проти більшовицької Росії. Після загибелі командувача армії у липні 1919 Т. на чолі частини Повстанської армії прибув до Жмеринки і приєднався до Армії УНР. Влітку 1919 очолював групу в запеклих боях на більшовицькому фронті. Спільно із 3-ю Залізною, 2-ю Волинською дивізіями і 2-ю Галицькою бригадою частини під командуванням Т. визволяли Житомир, а потім через Брацлав, Гайсин, Христинівку, Умань вийшли в р-н Шполи. У кін. серпня 1919 частини Т. протистояли Південній групі Й.Якіра, а в жовтні-листопаді-денікінському корпусу генерала Я.Слащова. У грудні 1919 Т. призначений помічником командувача Армії УНР. Після інтернування українських частин у Польщі Т. не склав зброї. Влітку і восени 1921 підготував план Другого зимового походу на територію України з метою підняти антибільшовицьке повстання. Операція була проведена у листопаді 1921, однак закінчилася трагічно: групу розбили більшовицькі війська, 359 полонених козаків було розстріляно поблизу Базару на Житомирщині. У 1924 Т. повернувся в радянську Україну. Поселився у Харкові, отримав посаду викладача тактики і стратегії у Харківській школі червоних старшин. Написав спогади про Зимовий похід, кілька кіносценаріїв, працював редактором художніх фільмів, навіть зіграв роль самого себе у фільмі “ПКП”. У 1929 був заарештований, вивезений до Москви, де без суду за наказом начальника ОГПУ Менжинського розстріляний.

УДОВИЧЕНКО МИКОЛА ІВАНОВИЧ (27.5.1885-21.7.1937) - генерал-хорунжий. Народився у Харкові. У 1907 закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище. У роки Першої світової війни 1914-18-на Південно-Західному фронті, командир роти, батальйону 129-го піхотного Бессарабського полку. Після закінчення топографічного відділення Миколаївської академії Генерального штабу - офіцер штабу фронту. З утворенням Української Центральної Ради У. активно включився у створення українських збройних формувань та в процес українізації військових частин. У червні 1917 брав участь у II Всеукраїнському військовому з'їзді, обраний членом Українського генерального військового комітету, восени 1917- комісар УЦР у штабі Південно-Західного фронту. Відповідав за проведення українізації російських частин, об'єднання Румунського і Південно-Західного фронтів в Український фронт, укладення перемир'я. У січні-лютому 1918 командував українськими загонами, які обороняли Київ. Навесні 1919 - начальник персональної управи Військового міністерства УНР, на цій посаді залишався за Гетьманату і Диpeктopiї УHP. Багато робив у справі добору, розстановки та вдосконалення старшинського складу і генералітету українського війська, їх збереження у складних ситуаціях, особисто розробляв плани реформування українських військових звань регулярної армії. Протягом 1918 під керівництвом У. розглянуто 13 тис. прохань щодо прийому на службу (прийнято до української армії 202 генерали). Призначено на посади командирів корпусів -11, дивізій - 29, полків - 89 військовослужбовців. Підвищено у рангах 2800 старшин. З грудня 1920 перебував у таборах інтернованих частин Армії УНР у Польщі. У 1924 виїхав у Францію. Співпрацював з товариствами колишніх вояків Армії УНР, українських ветеранів Першої світової війни, Українським військово-історичним товариством. Помер у м. Омскурі (Франція).

УДОВИЧЕНКО ОЛЕКСАНДР ІВАНОВИЧ (20.2.(можливо, 3) 1887 - 19.4.1975) - генерал-полковник. Народився у Харкові. У 1908 закінчив військово-топографічне училище, у 1916- Миколаївську академію Генерального штабу. Службу проходив у лейб-гвардії Єгерському, Єнісейському полках. У роки Першої світової війни 1914-18 - на фронті, офіцер штабів 21-ї піхотної дивізії, 3-го Кавказького корпусу, Південно-Західного фронту. У званні полковника командував 129-м піхотним Бессарабським полком. Після утворення Української Центральної Ради перейшов на її бік, учасник Всеукраїнських військових з'їздів, організатор українізації 3-го Кавказького корпусу. У жовтні 1917 на запрошення С.Петлюри очолив штаб Гайдамацького коша Слобідської України. Один з керівників оборони Києва у січні 1918. Входив до складу відділу формування війська при Генеральному штабі армії УНР. За Гетьманату - офіцер Генерального штабу Збройних сил Української Держави. Восени 1918 приєднався до антигетьманського повстання. Призначений командиром 2-ї дивізії Окремого корпусу січових стрільців. Короткий час виконував обов'язки генерал-квартирмейстера групи військ Південно-Західного фронту, а з березня 1919 очолив 3-ю Залізну дивізію. Відзначився у червні 1919, розгромивши в районі міста Скали полк Бессарабської дивізії Червоної армії. В обороні Кам'янця-Подільського, оперативного району Армії УНР, 20-22.7 війська під командуванням У. завдали відчутної поразки 45-й стрілецькій дивізії Й.Якіра і розгромили 2,5-тисячний Одеський матроський полк. У серпні 1919 призначений командувачем групи українських військ (9-та Залізна, 9-та стрілецькі дивізії, 11-та бригада УГА), яка успішно протистояла Південній групі більшовицької Дванадцятої армії. У грудні 1919 захворів на тиф, потрапив у денікінський полон і був вивезений до Одеси. Командування військ Антанти запропонувало У. очолити оборону міста, до якого підступила 14-та більшовицька армія, однак у зв'язку з протестом денікінського ген. Шілінга переговори було перервано. Після повернення до Армії УНР сформував у березні 1920 у р-ні Могилева-Подільського 3-ю Залізну дивізію, яка в боях із більшовицькими військами біля Ямполя забезпечила перехід через фронт 5.5.1920 частинам Армії УНР, що поверталися з Першого зимового походу. У травні 1920 спільно з дивізіями 6-ї польської армії частина У. брала участь у наступі на Київ і першою вступила до міста. Влітку-восени 1920 очолював Праву групу Армії УНР на більшовицькому фронті. У грудні 1920 призначений генеральним інспектором Армії УНР, перебував з інтернованими частинами у таборі Каліш (Польща). У 1924 переїхав до Парижа, брав активну участь у громадсько-політичному житті української військової еміграції. У 1954-60 - віце-президент УНР в екзилі, у 1927-75 очолював Товариство вояків УНР, Європейську федерацію українських військових організацій (з 1953), був заступником голови Об'єднання вояків Армії УНР на чужині (з 1937). За плідну працю і активне співробітництво з Національною федерацією комбатантів Франції 1933 йому вручено Diplome d'Honneur. Під час Другої світової війни 1939-45 як член уряду УНР задекларував підтримку антигітлерівській коаліції. Помер у французькому місті Ментеноні.

УСТИМОВИЧ МИКОЛА ІЛЛІЧ (17.1.1866-1918) - генерал-хорунжий. Закінчив Оренбурзьку військову гімназію, офіцерські курси (екстерном) при штабі Туркестанського військового округу (1888). Учасник російсько-японської війни 1904-1905. З 1908-командир 1-го Заамурського залізничного батальйону, підполковник. У роки Першої світової війни 1914-18 - на Південно-Західному фронті. 3 1917 - старший ад'ютант штабу Київського військового округу. Після проголошення незалежності України служив у Вільному Козацтві. З травня 1918 - командувач власного конвою гетьмана П.Скоропадського (дві піші та одна кінно-кулеметна сотні, всього-588 козаків). Загинув у 1918.

ФЕДОСІЇВ ЄВГЕН ВАСИЛЬОВИЧ (11.1.1889 - 1943) - генерал-хорунжий. Учасник Першої світової війни 1914-18. В українській армії - з 1918. Служив у штабах частин армії УНР під час визвольних змагань 1917-21. З листопада 1920 у складі інтернованих українських частин перебував в місці перебування екзильного уряду УНР у Тарнові, а з 1924 жив у Варшаві. Активний діяч Українського центрального комітету в Польщі, викладач військових дисциплін старшинських гуртків (шкіл) Армії УНР, які діяли при філіях УЦК. Помер у Варшаві.

ФИЛОНОВИЧ ВАСИЛЬ ЗАХАРОВИЧ (15.1.1890-3.6.1987) - генерал. Народився у Сумах у старовинній козацькій родині. За участь у національному русі юнаком був засланий у Сибір, однак невдовзі втік на Кубань. 31910 служив у 123-му піхотному Козловському полку. У роки Першої світової війни 1914-18 закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище, відправлений на фронт. Після утворення Української Центральної Ради та проголошення рішень військових з'їздів про організацію українського війська взяв активну учать в українізації свого полку. Наприкін. 1917 призначений військовим комендантом Сумщини, де сформував кінний полк, кілька стрілецьких сотень. У січні-лютому 1918 під час наступу більшовицьких російських військ на Київ очолював відтинок фронту Ворожба-Суми-Гайворон. У ході антигетьманського повстання Директорії УНР організував Сумський окремий курінь (1500 багнетів) і приєднався до 4-го полку Окремого корпусу січових стрільців. На поч. 1919 призначений старшиною для окремих доручень при ставці Головного Отамана. Влітку і восени 1919 брав участь у боях на більшовицькому і денікінському фронтах. У грудні 1919 у складі групи з 32 старшин направлений у денікінський тил на Катеринославщину для надання допомоги повстанським загонам. Потрапив у полон. Був вивезений денікінцями в Одесу, звідки вдалося втекти на Кубань і приєднатися до повстанців. У 1920 на чолі загону відступив у Грузію. Був включений до складу української військової місії у Грузії, обіймав посаду віце-консула у Поті. Звідти таємно проник у Крим, а восени 1920 разом з російськими військами П.Врангеля виїхав до Туреччини. Невдовзі через Болгарію перебрався до Польщі. Урядом УНР призначений військовим аташе у Болгарії. Після ліквідації посади виїхав у 1921 до Чехословаччини, де закінчив військово-технічну школу. У 1939 взяв участь у боях військових підрозділів Карпатської України з угорською армією на посаді начальника штабу. Під натиском переважаючих сил противника частини “Карпатської Січі” на чолі з генералом Ф. відступили на територію Румунії. Після видачі румунським урядом січовиків угорським властям 22.3.1939 Ф. деякий час перебував у концтаборі. Після звільнення жив у Словаччині, а з 1951 - у США. Очолював Союз українських ветеранів, Товариство прихильників УНР. Помер у Міннеаполісі, похований на цвинтарі Форест Лавин у Сент-Полі.

ФРУНЗЕ МИХАЙЛО ВАСИЛЬОВИЧ (21.1(2.2).1885 - 31.10.1925) - народний комісар військових і морських справ СРСР. Народився у м. Пішпеку (з 1926 - Фрунзе, тепер Бішкек, Киргизстан) у сім'ї медичного працівника. У 1904 закінчив гімназію у м. Вірному (тепер Алмати, Казахстан). Навчався в Петербурзькому політехнічному ін-ті. З 1904-член РСДРП. За участь у революційному русі кілька разів заарештовувався. В 1909-10 двічі засуджувався до страти, яку замінили спочатку 10 роками каторги, а згодом - пожиттєвим засланням. З 1914-15 перебував на засланні в Іркутській губ. Втік із заслання і до 1917 проводив революційну роботу в діючій армії. Брав участь у жовтневому перевороті у Москві. У 1918 - голова Іваново-Вознесенського губернського комітету партії, губвиконкому, військовий комісар Ярославського військового округу. З кін. грудня 1918-командувач 4-ї армії Східного фронту. В 1919 командував Південною групою Східного фронту. У серпні 1919-вересні 1920 командував Туркестанським фронтом, зайняв Середню Азію, Хіву і Бухару. У кін. вересня призначений командувачем Південного фронту. У жовтні 1920 уклав угоду з Н.Махном про спільні дії проти білогвардійських військ. У листопаді 1920 після розгрому ген. П.Врангеля Ф., порушивши угоду з махновцями (за розпорядженням із Москви), провів операцію із знищення своїх недавніх союзників. З грудня 1920 - уповноважений Реввійськради республіки в Україні, командувач збройних сил УСРР. В листопаді 1921 - січні 1922 очолював місію УСРР у Туреччині. 2.1.1922 Ф. очолював делегацію УСРР, яка в Анкарі підписала угоду про дружбу і братерство між Туреччиною і Україною. З лютого 1922 до березня 1924 - заст. голови Раднаркому УСРР, одночасно працював заст. голови Української економічної ради. Ф. керував боротьбою проти повстанського руху в Україні. У квітні 1924 призначений начальником Штабу РСЧА і начальником Військової академії. З 25.1.1925 - РВР СРСР, нарком військових і морських справ СРСР, з лютого 1925 - член Ради праці і оборони СРСР. Ф. проводив значну військово-теоретичну роботу, написав ряд праць, в яких розробляв проблеми військової теорії. Помер у Москві, похований на Червоній площі.

ХРИСТОВИЙ ЛЕОНТІЙ (бл. 1896 - березень 1922) - отаман повстанського загону на Полтавщині. Народився у с. Лютеньках (тепер Гадяцького р-ну Полтавської обл.) у селянській сім'ї, Брав участь у Першій світовій війні, був офіцером російської армії. З листопада 1918 перебував на службі в Армії УНР. Після окупації Полтавщини більшовицькими військами з грудня 1918 перебував у підпіллі. У 1919-20 жив у Києві, підтримував контакти з українськими підпільними патріотичними організаціями, брав участь у розробці планів повстанської боротьби проти більшовицької влади. Влітку 1920 X. очолив повстанський загін, який діяв у р-ні Гадяча, Зінькова, Миргорода. 20-22.7.1920 загін X. спільно з повстанцями отаманів Масюти і Мандика чинили героїчний опір частинам 14-ї більшовицької армії поблизу с. Лютеньки, але змушені були відступити. Після відходу повстанських загонів село було спалене, а більшість жителів розстріляно. X. загинув у бою з чекістами в березні 1922 у с. Загрунівці (тепер Полтавська обл.).

ЧАБАНІВСЬКИЙ ВАСИЛЬ ФЕДОРОВИЧ (рр. Народився  і см. невід.) - генерал-хорунжий. В Українських збройних силах - з 1918, старший ад'ютант штабу 6-го Полтавського корпусу, начальник оперативного відділу Запорозького корпусу Армії УНР. Згодом - начальник штабів 4 стрілецької бригади, 5 Херсонської дивізії (вересень 1920), вишкільного відділу, 1920-22 - начальник оперативного відділу Головного управління Генерального штабу.

ЧЕБОТАРІВ МИКОЛА (1884 - 1972) - полковник Армії УНР. Народився у Полтаві. Був членом Революційної української партії та Української соціал-демократичної робітничої партії. У 1917-18 входив до складу Української Центральної Ради і Українського військового генерального комітету. У 1918-19 Ч., будучи полковником Армії УНР, організував і очолював українську контррозвідку. Згодом Ч. керував роботою політичного департаменту Міністерства внутрішніх справ, а з 1920 - начальник охорони Головного Отамана. В еміграції жив у Польщі, пізніше - у Німеччині, де і помер. Особистий архів Ч. зник за нез'ясованих обставин відразу після його смерті.

ЧЕХОВИЧ ОЛЕКСАНДР ОЛЕКСАНДРОВИЧ (23.11.1870- р.см.невід.) - український військовий юрист, генерал-хорунжий (з 1920). Народився у Кам'янці-Подільському. Після закінчення Олександрівської військово-юридичної академії - військовий юрист російської армії. За Гетьманату - член Головної військово-судової управи. Усунутий з посади за прихильне ставлення до українських справ. За Директорії УНР повернувся до виконання своїх обов'язків. Влітку 1920 - помічник начальника Головної управи військового суду, головного прокурора УНР. З жовтня 1920 - генерал-хорунжий. З лютого 1921 - начальник Головної військово-судової управи військового міністерства, водночас Головний прокурор УНР. Подальша доля невідома.

ШАМАНЕК АЛЬФРЕД (1883 - 1920) - полковник УГА. Народився у Львові, За походженням німець. Навчався у Віденській військовій академії. З 1914 служив у діючій армії. Під час Першої світової війни 1914-18 воював у Галичині, згодом - на італійському фронті й у Сирії. Потрапив в англійський полон, звідки через деякий час утік. З поч. листопада 1918 перейшов на службу в Українську галицьку армію. Наприкін. листопада 1918 підполковник Ш. став начальником штабу групи “Схід” під командуванням М.Тарнавського. З квітня 1919 - начальник штабу ІІ корпусу УГА. У червні 1919 відзначився під час Чортківського наступу 1919, а в серпні 1919 - у наступі об'єднаних українських армій на Київ. У липні-листопаді 1919 очолював штаб Начальної команди УГА. В листопаді 1919 виконував обов'язки начального вождя УГА під час з'єднання з Червоною армією (з 10.11.-27.11.1919). 310.2.1920 Ш. знову призначений начальником штабу УГА. В квітні 1920 під час спроби перейти на бік Армії УНР убитий. Похований у с.Пороги поблизу м.Сороки (тепер Молдова).

ШАНДРУК ПАВЛО (28.2.1889-15.2.1979) - генерал-хорунжий армії УНР. Народився у с.Борсуках Крем'янецького повіту на Волині. У 1911 закінчив Ніжинський історико-філологічний ін-тут ім. князя О.Безбородька, у 1913 - Олексіївську військову школу в Москві. У роки Першої світової війни 1914-18 - штабс-капітан російської армії. Учасник українських національно-визвольних змагань 1917-21. Воював у складі військових підрозділів Армії УНР. З квітня 1920 - командувач бригади Армії УНР. В еміграції перебував у Польщі: один із співзасновників військового журналу “Табор”. З 1938 - офіцер польської армії. Напередодні Другої світової війни 1939-45 закінчив військову академію Генерального штабу Польщії. Під час німецько-польської війни 1939 як підполковник Війська Польського командував 29-ю польською бригадою. У березні 1945 Ш. очолював Український національний комітет, який виступав за створення Української національної армії. У квітні 1945 призначений командувачем Української національної армії. У кін. квітня 1945 Ш. вжив заходів для виведення дивізії з бойових дій на Західному фронті, чим врятував тисячі українських вояків від загибелі. Після закінчення війни жив у Німеччині, а з 1949 - у США. Помер у Трентоні. Автор праці з воєнної історії “Arms of Valor” (1959 – укр. видання 1999: “Сили доблесті”) та редактор збірника “Українсько-московська війна в 1920 р. в документах” (1933).

ШАНКОВСЬКИЙ ЛЕВ (Дзвін, Мартович; 9.9.1903 - 25.4.1995) - Дійсний член Наукового товариства ім. Т.Шевченка. Народився у Дулібах біля Стрия на Львівщині. Був членом “Пласту” в Стрию. Під час визвольних змагань 1917-21 служив в Українській галицькій армії та Армії Української Народної Республіки. У 1919-20 брав участь у Першому Зимовому поході Армії УНР. У 1920-30 роках навчався у Львові та Варшаві, працював учителем у середніх школах. У роки Другої світової війни 1939-45 - учасник руху Опору. З 1943-в Українській повстанській армії. У 1943-44 співпрацював у референтурі зовнішніх зв'язків. У січні 1944 обраний головою ініціативної комісії для створення Української головної визвольної ради. У липні 1944 взяв участь в установчих зборах УГВР. Був членом делегації на переговорах з румунською армією у Кишиневі. У післявоєнний період - член Закордонного представництва УГВР у Німеччині І США, 3 серед. 1950 років мешкав у Філадельфії (США). У 1957-61 - співробітник українського аналітично-видавничого центру “Пролог”, редактор журналу “Prologue” у Нью-Йорку та в 1968-76 - газети “Америка”. Останні роки життя присвятив науковій діяльності як історик українського війська. Автор праць: “УПА та її підпільна література” (1952), “УПА” (у виданні “Історія українського війська”, 1953), “Похідні групи ОУН” (1958), “Українська повстанська Армія в боротьбі за державність” (1958), “Українська галицька армія” (1974). В Україні побачили світ його праці “УПА проти гітлерівської Німеччини” (1991) та перероблений розділ “УПА” для другого тому “Історії українського війська” (1996). Помер у Філадельфії.

ШАПОВАЛ МИКОЛА ЮХИМОВИЧ (1888-1948) - генерал-хорунжий Армії УНР. Брат Микити Шаповала. Народився у с.Сріблянці (тепер Артемівський район Донецької обл.). Закінчив Бахмутську гімназію, Чугуївське піхотне юнкерське училище (1910). У роки Першої світової війни 1914-18 - поручник, командир піхотної роти російської армії. У 1915 потрапив у полон. У таборі для військовополонених у Раштаті організував серед українців товариство “Запорозька Січ”. Брав участь у роботі Союзу визволення України, який діяв у Відні. За дорученням Союзу в січні 1917 очолив групу із 27 старшин та козаків і поселився у Білій Підлясці, що стала місцем перехідного табору військовополонених українців, які поверталися з Німеччини. Ш. сформував 1-й Запорозький полк ім. Т.Шевченка. Одночасно очолив українські установи Підляшшя - Українську громаду та Шкільну раду для організації українського шкільництва, діяльність яких охоплювала повіти Біла Підляска, Володава, Парчів,Дорогочин, Кобрин. Ш. був співзасновником першого українського часопису на Підляшші “Рідне слово” (видавався з червня 1917), в якому було опубліковане звернення до уряду УНР, де висловлювався докір за “залишення цієї етнічної української смуги поза межами Української держави”. Після повернення наприкінці 1917 в Україну призначений командиром 18-го Стародубського полку, який брав участь у боях з військами М.Муравйова. У січні 1918 Українською Центральною Радою включений до складу делегації УНР на переговорах у Бересті. З лютого 1918 представляв УНР при штабі 45-ї німецької дивізії. Навесні 1918 очолив 1-й полк ім. Т.Шевченка (1200 багнетів) Синьої дивізії, що формувалась у Ковелі. У 1919 командував 7-ю піхотною дивізією Подільської групи Армії УНР у боях на більшовицькому фронті, був начальником Спільної юнацької школи, створеної в лютому 1920 в Кам'янці-Подільському. З його ініціативи до викладання в школі залучено освічених генералів С.Кульжинського, О.Пороховщикова, В.Сигаріва, Ю.Єльчанінова. Був інтернований з частинами Армії УНР на територію Польщі. Став засновником ряду громадських організацій у таборі №10 Каліша, а також видавництва “Чорномор”, де випускали табірні журнали, мемуари командирів української армії. Після розпуску таборів і створення у Каліші української станиці тут продовжували видаватись книжки та збірник матеріалів з історії українського війська “За державність”, підготовлені до друку діючим при Українській Станиці Українським воєнно-історичним товариством. Ш. був одним із засновників Товариства допомоги вихідцям з України у Калішському таборі. Невдовзі виїхав до Чехословаччини. З 1925 жив у Франції, де очолював Українську громаду, редагував українські періодичні видання у Парижі. Помер у м.Сошо (Франція).

ШАПОВАЛ ОЛЕКСАНДР АНДРІЙОВИЧ (1888 - 1972) - генерал-хорунжий. Учасник Першої світової війни 1914-18, полковник російської армії. З 1918 служив в українській армії, командир Богданівського полку Запорозького корпусу. Член Української партії соціалістів-самостійників. У 1918 Ш. командував Запорозьким ім. гетьмана Б.Хмельницького піхотним полком, який перебував у складі Запорозького корпусу. В квітні 1918 Ш. призначено губернським комендантом Харківщини. Брав участь у повстанні проти гетьмана П.Скоропадського. У період Директорії УНР - командувач Правобережного фронту Армії УНР. З 13.2.1919 до 9.4.1919 Ш. - міністр військових справ Директорії УНР, з вересня 1919 - начальник закордонного відділу Головного управління Генштабу Армії УНР. В еміграції у Чехословаччині, пізніше - у США. Редагував журнал “Січ”. Похований у м.Річмонді (США).

ШАРИЙ ІВАН (Іван Чорний; 1894 - 1930) - український політичний діяч, повстанський отаман. Народився у Береміївці (тепер Полтавська обл.). У 1917 закінчив Київський ун-т. У січні 1918 брав участь у бою з російськими більшовицькими військами під Крутами. Член Української партії соціалістів-революціонерів. У січні 1919 був учасником Трудового конгресу України. Після встановлення більшовицького режиму в Україні продовжував боротьбу. У 1920-23 Ш. під псевдонімом Іван Чорний очолював повстанський загін, якій діяв на Чигиринщині й базувався у Холодному Яру (тепер Черкаська обл.). У 1920 роках викладав українську мову в навчальних закладах. У 1929 заарештований і згодом розстріляний.

ШАШКЕВИЧ БОГУСЛАВ (1.7.1888 - 1935) - Отаман піхоти Української Галицької Армії.

Народився в селі Долина, повіту Долина, в Галичині, в сім'ї середнього землевласника. Внук поета Маркіяна Шашкевича, після 4-ох класів середньої школи, за намовою свого стрийка Теодора Шашкевича, полковника австрійської армії, вступив до Піхотної Школи у Львові, яку закінчив у 1908 році з дуже добрими оцінками. Отримав призначення до 58-го піхотного полку австрійської армії, що стояв у Станиславові. Але військова служба не дуже усміхалася молодому офіцерові, тому що командант полку, Мєчислав Залєскі (поляк), всіляко утруднював життя Шашкевичу, з огляду на його національну свідомість і активну діяльність в українських громадських організаціях. Тому Шашкевич попросив однорічну відпустку з причини слабости і почав студіювати в лісовій академії у Відні. Але скоро почалася Перша світова війна і Богуслав Шашкевич був покликаний назад в полк і висланий на фронт проти росіян. Скоро він відзначився і вже 1 вересня 1914 отримав своє перше відзначення, медалю хоробрості 1-ої кляси. Рівночасно був підвищений до лейтенанта. В лютому 1915 він попав в Карпатах до російського полону. Москалі його заслали аж у Туркестан, до таборів військовополонених. Звідти Шашкевич утікає в листопаді того ж року. Перетинає кордон з Персією і долучується до перських партизанів, які під керівництвом німецьких старшин та при допомозі турків були повстали проти окупантів своєї країни, англійців і москалів. Шашкевич отримав команду над більшим відділом повстанців - персів. Його відділ був підчинений майорові Кляйнові. В боях проминуло пів року, аж Шашкевич захорів на Малярію і в червні 1916 він вернувся через Багдад - Константинопіль до Австрії. Кілька днів пізніше він знова вже був на Східньому фронті, але виконуючи штабну роботу. Саме в той час мала місце офензива генерала Брусілова і Шашкевича призначили до оперативного штабу групи ген. Марвітца, а від квітня 1917 до серпня 1918 року був приділений до штабу 9-го корпусу. В серпні він вернувся до запасного коша 58-го піхотного полку, який тоді був розташований в польському місті Люблин. Коли Австрія розпалася і першого листопада галицькі українці розпочали визвольну боротьбу то Шашкевич зорганізував виступ присутних у коші українців, щоби долучитися до галицьких частин. Але поляки здушили повстання і розброїли українців. Богуславові Шашкевичеві вдалося оминути польську неволю і скоро він зявляється під Львовом. Спочатку він є повітовим командантом у Камінці Струміловій, потім на чолі бойової групи воювяв на відтинку Белз - Рава Руська. Коли в січні - лютому 1919 р, галицькі частини реорганізувалися в бриґади, то в березні 1919 Шашкевич отримав команду над 9-ою Белзькою Бригадою.

Дня 6 грудня 1918 р. Рада Державних Секретарів ЗУНР його іменувала сотником піхоти, а 19 липня 1919 року Диктатор Петрушевич підвищив Шашкевича до ранги Отамана (майора), за успішні дії під час Чортківської Офензиви. В той час Начальна Команда УГА почала формувати два нові армійські корпуси в яких Богуслав Шашкевич став командиром 21-шої Збаразької Бригади, яка приналежала до IV-го Галицького корпусу. На чолі своєї бригади Шашкевич перейшов на Велику Україну.

Але кілька тижнів пізніше 21-шу бригаду було розформовано. Тоді Шашкевич обійняв команду над 4-тою Золочівської бригадою, на чолі якої був аж до кінця діяльности Галицької Армії. Лев Шанковський подає у свойому ордебатай походу об'єднаних українських армій на Київ і Одесу в серпні 1919 р. що 4-та бриґада входила в склад ІІ-го Галицького Корпусу.

Отаман Богуслав Шашкевич не сприйняв вимушеного переходу УГА до большевиків, і так як подає у своїй автобіографії, перейшов зі своєю бригадою в район міста Берштаді, над Дністром, де далі бився а большевиками аж до кінця лютого 1920 р. В березні того року він злучився в Могилеві з частинами Армії УНР полковника Олександре Удовиченка. Але поляки, тоді вже союзники Симона Петлюри, рішили його арештувати за повстання в Люблині в листопаді 1918 р. Примушений втікати Шашкевич перейшов до Галичини а звідтіля до Чехословаччини, де його інтернували. 1922 року він покидає тавори для інтернованих і переїздить до Німеччини. Потім він переїхав до Канади, поселився в Едмонотоні, де й помер в 1935 році.

Ігор Василик

ШЕПАРОВИЧ ЕДМУНД (1889 -1967) - майор (отаман) Української галицької армії. Син Фелікса Шепаровича. Учасник Першої світової війни, ротмістр австрійської кавалерії. 31918 перебував на службі в Українській галицькій армії. Очолював запасний кінний полк у Стрию, а з червня 1919 - командир 1 кінної бригади УГА. З лютого 1920 командував третім Галицьким кінним полком у Червоній українській галицькій армії. На поч. квітня 1920 полк під командуванням Ш. виступив проти більшовиків і зайняв Тернопіль. Звідти Ш. разом з полком вирушив у повстанський рейд, який завершився 6.5.1920 об'єднанням з частинами Армії УНР під командуванням М.Омеляновича-Павленка. В еміграції Ш. жив у Відні, де і помер.

ШЕПЕЛЬ ВОЛОДИМИР ПАВЛОВИЧ (1888-р. см. невід.) - генерал-хорунжий. У 1910 закінчив піхотне юнкерське училище. У роки Першої світової війни 1914-18 перебував на фронті, командир піхотних підрозділів російської армії, підполковник (1917). На службі в українській армії з кін. 1917. У грудні 1918 відряджений до Західноукраїнської Народної Республіки, де очолив бойову групу “Крукеничі” Галицької Армії. Брав участь у боях з польськими військами у складі 8-ї Самбірської бригади. У травні 1919 групу Ш. під час загального наступу польських військ було відрізано від основних сил і примушено перейти кордон Чехословаччини. Перебував у таборі інтернованих галицьких частин у Німецькому-Яблінному. Невдовзі через Карпати і Буковину нелегально прибув до Кам'янця-Подільського, де приєднався до Армії УНР. Деякий час служив у Вишколі армії, згодом - командир учбового підрозділу Спільної юнацької школи. З грудня 1919 Ш. перебував у таборах для інтернованих частин УНР у Польщі. Під час польсько-радянської війни 1920 воював на більшовицькому фронті у складі 2-ї Волинської дивізії, очолював 4-ту Сіру бригаду. Частина під командуванням Ш. особливо відзначилася в обороні Шепетівки на рубежі Збруча, де стрімким контрударом зі Скали розгромила і відкинула авангардні підрозділи Червоної армії. На поч. серпня 1920 бригада Ш. у районі Чорткова, прикриваючи відхід Волинської дивізії, відбила кілька потужних атак противника. За бойові заслуги підвищений у ранзі до генерал-хорунжого (1920). З грудня 1920 перебував у таборі для інтернованих вояків УНР у Каліші. Обирався членом правління Української станиці.

ШЕПЕЛЬ ЯКІВ (1894 - 1921) - український повстанський отаман періоду визвольних змагань 1917-21. Народився на Літинщині (Поділля) у селянській родині. Мав початкову освіту. На поч. Першої світової війни 1914-18 мобілізований у російську армію. У 1917 створив повстанський загін на Літинщині, який налічував бл. 500 кіннотників. Під час Першого Зимового походу взаємодіяв з частинами Армії УНР під командуванням ген. М.Омеляновича-Павленка. 1.11.1920 загін Ш. вибив денікінців з Вінниці. У січні 1920 відмовився від пропозиції про співпрацю з денікінським полк. Переваловим. У березні 1920 загін Ш. діяв на Вінниччині, Літинщині та біля Хмельника. Згодом Ш. емігрував до Польщі. Брав участь у Другому Зимовому поході 1921. Після його завершення повернувся на Літинщину. Убитий більшовицьким агентом неподалік Літина (тепер Вінницька обл.).

ШИНКАР МИКОЛА ЛАРІОНОВИЧ (р. народження невід. - п. листопад 1920) - Під час Першої світової війни 1914-18 - штабс-капітан 11-го Фінляндського полку 7-ї російської армії. З 1917 перебував на службі в українському війську, сотник Армії УНР. У травні 1917 став учасником 1-го Всеукраїнського військового з'їзду. Обраний до Всеукраїнської ради військових депутатів, яка стала складовою частиною Української Центральної Ради. У грудні 1917 після відставки підполк. В.Павленка призначений начальником Київської військової округи. У січні-лютому 1918- головнокомандувач республіканських військ на протибільшовицькому фронті. З 22.4.1918 Ш. був губернським комендантом Київщини (пом. - отаман Андрієнко). За доби Гетьманату очолював на Звенигородщині повстанські загони, які виступали проти влади гетьмана П.Скоропадського. 30.11.1918 Ш. на чолі військового загону захопив Полтаву. Вчинив у місті погром гетьманської адміністрації, під час якого загинуло бл. 100 українських старшин. Належав до провідних членів лівої течії Української партії соціалістів-революціонерів - “боротьбистів”. Виступав за повалення влади Директорії УНР збройним шляхом. У 1919 підняв на Полтавщині повстання проти Директорії УНР. Загинув у боях з частинами Дієвої армії у листопаді 1920 неподалік від Умані.

ШРАМЕНКО МИКОЛА (1891-1974) - полковник Армії УНР. У 1919-20 - заступник командира Київської дивізії. Учасник Зимових походів Армії УНР 1919-20 і 1921. В еміграції жив у Польщі, пізніше - у Німеччині. Входив до складу Української Національної Ради, був її секретарем. Обіймав посаду міністра військових справ екзильного уряду УНР.

ШРАМЧЕНКО ВОЛОДИМИР МИКОЛАЙОВИЧ (8.5.1878 - р. см. невід.) - віце-адмірал. У 1897 закінчив Морський корпус. Служив на Далекому Сході, брав участь у китайській кампанії 1900-01, російсько-японській війні 1904-05. 3 1906 служив у Головному морському штабі, з 1911 - штаб-офіцер для доручень морського міністра, з 1912- виконуючий обов'язки генерала для доручень морського міністра, капітан 2-го рангу. У роки Першої світової війни 1914-18 - капітан 1-го рангу Чорноморського флоту. З 1918 перебував на службі в Українському Військово-Морському Флоті. У березні 1918-начальник відділу перевезень Чорноморського флоту. У період Гетьманату працював у морському міністерстві, був головою ліквідаційної комісії у справах транспортної флотилії. З 1919 - заступник морського міністра УНР, начальник організаційного відділу Українського морського генштабу.

ШРАМЧЕНКО СВЯТОСЛАВ (3.5.1893 -24.6.1958) - капітан-лейтенант українського флоту. Народився у Баку. Напередодні Першої світової війни закінчив Морський корпус. У роки Першої світової війни 1914-18 служив на Балтійському флоті. Після Лютневої революції 1917 включився у громадсько-політичну діяльність. Став співзасновником Українського військово-морського революційного штабу на Балтиці. Готував перехід на Чорне море бойових кораблів із українізованими екіпажами, зокрема крейсера “Светлана”, есмінців “Україна” і “Гайдамака”. На поч. 1918 прибув до Києва. 27.3.1918 увійшов до складу міністерства морських справ, начальник гардемаринської школи. У квітні-червні 1919 - ад'ютант морського міністерства УНР, згодом віце-міністр(?), начальник оргвідділу Морського Головного штабу. Після інтернування української армії у Польщі перебував у таборах. Згодом оселився в Ченстохові, де очолював українську громаду. У 1941-44 очолював Український допомоговий комітет у м.Холм. З 1945 мешкав у Ерфурті (Німеччина), з 1950 - у США. Автор понад 200 праць з історії українських визвольних змагань 1917-21, Українського Військово-Морського Флоту. Помер у Філадельфії.

ШУХЕВИЧ РОМАН (псевд.: ген. Тарас Чупринка, Дзвін, Тур, Роман Лозовський та ін.; 30.6.1907 - 5.3.1950) - Головний командир Української повстанської армії (1943-50). Народився у Львові. Закінчив філію Академічної гімназії у Львові. У 1922 вступив до юнацько-виховної організації “Пласт”. З 1923 - член Української військової організації. 31925 навчався у політехнічному інституті у Данцигу (тепер Ґданськ, Польща). У 1926 вступив на відділ архітектури Львівської політехніки. У жовтні 1926 разом з Б.Підгайним за дорученням Української військової організації вчинив замах на шкільного куратора Яна Собінського, якого українське націоналістичне підпілля звинувачувало у розробці й реалізації плану полонізації українського шкільництва. У 1928-29 служив у польській армії. З 1929 - член Організації українських націоналістів. У 1930 призначений керівником бойової референтури Крайової екзекутиви ОУН на західноукраїнських землях (ЗУЗ). Влітку-восени 1930 Ш. організував і керував проведенням акцій протесту українського населення проти колонізації Галичини польськими осадниками (т.зв. саботажна акція), які проявилися у підпалах польських фільварків, будинків колоністів, скирт сіна, збіжжя, а також руйнуванні поліцейських дільниць. Як бойовий референт, спланував і керував замахами на Т.Голуфка (1931), комісара В.Чеховського (1932), працівника радянського консульства О.Майлова (1933). У червні 1934 за участь в організації замаху на міністра внутрішніх справ Польщі Б.Перацького заарештований і ув'язнений у польському концентраційному таборі Береза Картузька. Під час Львівського процесу 1935 засуджений польським судом до 4 років тюремного ув'язнення. У 1935-37 перебував у польській тюрмі. Восени 1938 став одним із організаторів штабу “Карпатської Січі” - збройних сил Карпатської України. У 1939-40 - Крайовий провідник ОУН на Західних окраїнах українських земель у Генеральній губернії, член проводу ОУН С.Бандери і референт зв'язку з українськими землями. На поч. німецько-радянської війни 1939-45 - заступник бойового підрозділу “Дружини українських націоналістів” куреня “Нахтігаль”, згодом командир першої сотні та заступник командира створеного на його базі охоронного батальйону № 201, дислокованого в Білорусі. Після розформування цього батальйону наприкін. 1942, рятуючись від переслідувань з боку німецьких карально-поліційних органів, перейшов на поч. 1943 на нелегальне становище. З березня 1943 - військовий референт проводу ОУН самостійників-державників (СД), з травня 1943 - голова Бюро проводу ОУН СД. У серпні 1943 на III Надзвичайному Великому Зборі ОУН Ш. затверджений урядуючим Провідником ОУН СД в Україні. З листопада 1943 - головнокомандувач Української повстанської армії. У листопаді 1943 взяв участь у роботі І Конференції поневолених народів Східної Європи і Азії, на якій було засновано Антибільшовицький блок народів. З липня 1944 - голова Генерального секретаріату і генеральний секретар військових справ Головної Української визвольної ради. У 1946 Ш. присвоєно звання генерал-хорунжого УПА. У березні 1950 загинув у бою із співробітниками радянських органів безпеки у с.Білогорщі біля Львова.

 ШУХЕВИЧ СТЕПАН (1.1.1877-6.6.1945) - Народився у с.Серафинцях Городенківського повіту (тепер Тернопільська обл.) в родині священика. У 1895 закінчив Академічну гімназію у Львові. У 1895-99 навчався на юридичному ф-ті Львівського унту. Відвідував лекції з історії М.Грушевського. Був активним членом студентської організації “Академічне братство”. В 1899 стажувався у Львові, з січня по червень 1901 - у Відні. З 1903 - суддя в Раві-Руській, пізніше -в Долині та Дрогобичі. 31911 Ш. займався адвокатською діяльністю. На поч. Першої світової війни 1914-18 брав активну участь в організації Легіону українських січових стрільців. У вересні 1914 призначений командиром 3-го півкуреня, а з жовтня 1914 - куреня Легіону УСС. У жовтні 1914 курінь Ш. відзначився в боях за Борислав і Дрогобич. Під час українсько-польської війни 1918-19 - отаман Української галицької армії. У 1918 призначений комендантом Одеси. У лютому 1919- командир 4-ї Золочівської бригади, пізніше - член Начальної Команди УГА. В червні 1919 очолював делегацію УГА на переговорах про перемир'я з польським командуванням. Після закінчення війни працював адвокатом. У 1921-25 - професор кримінального права Львівського (таємного) українського університету. У 1920-30 роках виступав захисником під час політичних процесів над учасниками українського національно-визвольного руху в Галичині та Волині (зокрема, під час процесів над С.Федаком, Д.Данилишиним та В.Біласом, Львівського процесу 1936 та ін.). Останнім політичним процесом, на якому Ш. виступав, був т. зв. гімназійний процес на Волині у серпні 1939. Десяткам українських політичних в'язнів Ш. врятував життя, а коли йому не вдавалося захистити українських патріотів, відстоював ідею, за яку вони боролися. Крім адвокатської практики, Ш. активно займався громадською діяльністю. Був одним з ініціаторів створення та багаторічним головою Надзірної Ради видавництва “Червона калина”, яке у 1921-39 видало бл. 80 томів спогадів про національно-визвольні змагання 1917-21 та ін. патріотичної літератури. На поч. Другої світової війни 1941-45 Ш. переїхав до Кракова, де продовжував займатися адвокатською практикою, брав активну участь у діяльності українських інституцій, зокрема Українського допомогового комітету. Помер 6.6.1945 у м.Амберг (Німеччина). Автор збірки оповідань із життя січового стрілецтва (“Видиш, брате мій”, “Гіркий то сміх”, “Невідомий”) та мемуарів “Моє життя. Спогади”. Ш. готував фундаментальну працю “Велика історія українських політичних процесів у Галичині та Волині від 1922 до 1939” та працю “Невідомі Герої” (не збереглася).

ЩОРС МИКОЛА (1895-30.8.1919) - український радянський військовий діяч. Народився у м.Сновськ (тепер Щорс Чернігівської обл.). У 1914 закінчив Київську військово-фельдшерську школу, а в 1916 - Віленське військове училище в Полтаві. Був підпоручником царської армії, учасник першої світової війни. 31918 член партії більшовиків. У лютому 1918 очолив червоногвардійський загін на Чернігівщині. Згодом брав участь у формуванні військових підрозділів у Самарській та Самбірській губерніях Росії. У вересні 1918 - командир Богунського полку, сформованого ним із розрізнених партизанських загонів у “нейтральній зоні”. У жовтні 1918 очолив бригаду Першої Української радянської дивізії, сформованої, в основному, з полків ВЧК, угорських інтернаціоналістів, поволзьких татар тощо. На поч. 1919 бригада під командуванням Щ. брала участь у боях з українськими військами на напрямку Чернігів - Київ. Після захоплення більшовиками Києва Щ. був призначений комендантом міста. З березня 1919- командир 1-ї Уманської радянської дивізії. У серпні призначений командиром Таращанської 44-ї стрілецької дивізії 12-ої армії, що вела бої з Львівською бригадою УГА. Через конфлікт щодо організації дивізії командування армії намагалося звільнити Щ., але було змушене зважати на популярність начдива у військах. Убитий на позиціях одного з підрозділів дивізії під Білошицею (недалеко від Коростеня) комісаром армійського штабу за згодою командування і Реввійськради 12-ї армії. Похований у Самарі (Росія).

ЮНАКІВ МИКОЛА ЛЕОНТІЙОВИЧ (6.12.1871- 1.8.1931) - генерал-полковник Армії УНР, Народився у Чугуєві на Харківщині в родині військових. Навчався в кадетському корпусі, потім - у Павлівському військовому училищі у Петербурзі. З 1891 служив у лейб-гвардії Семенівського полку. У 1894-97 навчався у Миколаївській академії Генерального штабу. Після закінчення (з відзнакою) академії обіймав посади старшого ад'ютанта штабів 53-ї піхотної бригади, 27-ої піхотної дивізії, викладача Оранієнбурзької офіцерської стрілецької школи, Пажеського корпусу, штаб-офіцера з особливих доручень, начальника штабу 1-го Прикордонного корпусу. У 1907 призначений викладачем Миколаївської академії Генерального штабу, а після захисту у 1910 дисертації “Похід Карла XII на Україну 1708-1709 рр.” став професором кафедри військового мистецтва. У 1912 йому присвоєно звання генерал-майора. Пропаговані ним новаторські концепції реформування академії Генштабу і російських збройних сил взагалі зустріли опір з боку військового міністра Сухомлинова. У лютому 1914 Ю. призначено командиром 37-ї піхотної бригади. У роки Першої світової війни 1914-18 безперервно знаходився на Південно-Західному фронті, обіймав посади командира бригади, начальника штабів 25-го армійського корпусу, 4-ї армії, командира 7-го армійського корпусу, командувача 4-ї армії, які діяли на території України. 31916-генерал-лейтенант. Після утворення Української Центральної Ради підтримав український національний рух, сприяв українізації частин, за що у грудні 1917 усунений з посади більшовицьким наркомом М.Криленком і направлений у розпорядження голови Реввійськради Л. Троцького. У Києві отримав нове призначення - командувача 4-ї армії Румунського фронту. У складний період розпаду російської армії доклав багато зусиль для збереження боєздатності молодих українських формувань. З квітня 1918-на службі в українській армії. У період Гетьманату очолював Головну шкільну управу другого генерал-квартирмейстерства і Комісію з утворення військових шкіл та академій Генерального штабу, у якій над укладанням військових статутів молодої української армії та організацією мережі військових навчальних закладів працювали В.Петрів, В.Сальський, В.Садовський, В.Євтимович та ін. Після падіння влади гетьмана П.Скоропадського Директорія УНР призначила Ю. помічником Головного інспектора Армії УНР. З 1918 Ю. очолював Головну вишкільну управу Міністерства військових справ, а в серпні 1919 був призначений начальником штабу Головного отамана об'єднаних українських армій УНР і ЗУНР. За участю Ю. було розроблено і блискуче проведено у серпні 1919 військову операцію з визволення від більшовицьких військ Правобережної України і звільнення Києва. У 1920 призначений військовим радником Української дипломатичної місії у Варшаві. Брав участь у переговорах з Ю.Пілсудським, підготовці військово-політичних угод 1920, зокрема Варшавського договору 1920. На поч. 1920 років перебував у Тарнові, був радником військового міністра, військовим міністром, членом Вищої військової ради УНР при Головному отаманові С.Петлюрі, Ради Українського Центрального комітету в Польщі, очолював Українське військово-історичне товариство. В еміграції підвищений у ранзі до генерал-полковника. Плідно співпрацював у альманасі “За державність”, готував низку військово-історичних праць. У 1927 через тяжку хворобу змушений відійти від активної громадської діяльності. Помер і похований у Тарнові. Автор праці “Російсько-японська війна 1904-1905 рр.” (1911), спогадів “Матеріали до мого життєпису”.

ЯКІР ЙОНА ЕММАНУЇЛОВИЧ (3(15).8.1896-11.6.1937) - командарм 1-го рангу. Народився у Кишиневі в сім'ї аптекаря. Закінчив реальне училище. Деякий час навчався в Базельському ун-ті, з 1915 - у Харківському технологічному ін-ті. Під час навчання в інституті брав участь у роботі студентських політгуртків, У квітні 1917 вступив до більшовицької партії, у грудні став членом Бессарабського губревкому. У січні 1918 організував і очолив загін червоногвардійців, який вів боротьбу проти румунських окупаційних військ, що захопили Бессарабію. З вересня 1918- член Реввійськради 8-ої армії, командував групою військ. Восени 1918 керував бойовими операціями проти білокозаків генерала Краснова, згодом - 45 стрілецькою дивізією, яка вела бойові дії проти військ під командуванням генералів А.Денікіна, М.Юденича, а також армії отамана Н.Махна. У серпні-вересні 1919 очолював південну групу військ 12-ої армії, що прорвалась "між фронтами" української та білої армії від Одеси до Житомира. У березні-вересні 1920 командував Фастівською, потім Золочівською та Львівською групами військ Червоної армії під час польсько-радянської війни 1920. У 1921-24 - командувач 14-ої армії, військами Кримського (з квітня 1921) та. Київського (з жовтня 1921) військових округів. У 1924-25 Я. очолював головне управління навчальних закладів Червоної армії. З листопада 1925 протягом 12 років командував військами Українського військового округу. У 1930-34 - член Реввійськради СРСР, з 1936 - член Військової ради НКО СРСР. Обирався делегатом з'їздів РКП(б), а також дев'яти з'їздів Компартії більшовиків України. Неодноразово входив до складу ЦВК УСРР, а також ЦВК Союзу РСР. Автор праць з питань військового будівництва, місця армії у функціонуванні радянської політичної системи. У 1937 заарештований і за особистою санкцією Й.Сталіна 11.6.1937 розстріляний. У 1957 реабілітований.

ЯНІВ ТРИФОН (1898 - 1920) - генерал-хорунжий Армії УНР. Народився у Бориславі на Львівщині в сім'ї робітника нафтопромислів. Навчався в гімназії. У серпні 1914 пішов добровольцем до Легіон українських січових стрільців. Брав участь у боях у Карпатах, на Стрипі, Лисоні. У листопаді 1916 потрапив у російський полон. Під час Лютневої революції 1917 перебував в Одесі. Брав активну участь у діяльності Української військової ради. З кін. 1917 - командир військових загонів, один з організаторів антигетьманських повстанських частин на півдні України. У січні 1919 командував Окремою групою у складі військ Південного фронту генерала О.Грекова. Частина Я. відзначилась у боях з Добровольчою армією під Роздільною. За бойові заслуги урядом УНР призначений командиром дивізії і підвищений у ранзі до отамана (генерал-хорунжого), став наймолодшим генералом в історії Армії УНР. Взимку 1920 потрапив у більшовицький полон і був розстріляний.

ЯНУШЕВСЬКИЙ ГРИГОРІЙ ЮХИМОВИЧ (18.11.1861 - р. см. невід.) - генерал-поручник. Закінчив гімназію, у 1883 - Варшавське піхотне юнкерське училище, Миколаївську академію Генерального штабу (1890). Служив у Варшавському військовому окрузі старшим ад'ютантом штабу 18-ї піхотної дивізії, штаб-офіцером для особливих доручень штабу округу, начальником штабів 6-ї кінної та 10-ї піхотної дивізій. Учасник російсько-японської війни 1904-05, нагороджений двома орденами, підвищений у ранзі до генерал-майора. З 1906 - у Московському військовому окрузі, генерал-квартирмейстер штабу округу, начальник штабу 9-го корпусу. У роки Першої світової війни 1914-18 - на Південно-Західному фронті, командував 19-ю піхотною дивізією. На службі в українській армії з 1918. Влітку 1919 Я. у складі оперативного відділу армійської групи брав участь в операціях Армії УНР під час наступу на Одесу. Після відступу Армії УНР за Збруч, перебрався у Крим, де вступив на службу в адміністрацію уряду П.Врангеля. У 1920 був головою Українського гуртка в Севастополі, за дорученням уряду УНР вів переговори з П.Врангелем. Згодом переїхав до Польщі. Відновлений на службі в Дієвій армії у 1922. Займав посаду помічника начальника Генерального штабу.

ЯНЧЕВСЬКИЙ МИКОЛА (1888 - 1923) - генерал-хорунжий. Народився на Херсонщині. У 1910 закінчив Єлизаветградське кінне училище. У роки Першої світової війни 1914-18 - на Румунському фронті, командир ескадрону 12-ї кінної дивізії, ротмістр. Після утворення Української Центральної Ради і проголошення ухвал Всеукраїнських військових з'їздів став активним провідником українізації 12-ї кінної дивізії. Восени прибув з її частинами до Одеси, де виступив співзасновником Одеської гайдамацької дивізії. На поч. 1918 призначений до вишколу кінних військ УНР. За Гетьманату-командир куреня, помічник командира 3-го піхотного полку Сердюцької дивізії, за Директорії УНР - начальник інспекторського відділу штабу 6-ї дивізії Окремого корпусу січових стрільців. У 1920 брав участь у боях на більшовицькому фронті. З листопада 1920 перебував у таборі Каліша серед інтернованих українських військовиків. На поч. 1920 років був старшиною для доручень інспекторського відділу Генерального штабу, один із керівників просвітницьких товариств, зокрема, Братства Кирила і Мефодія. Очолював комісію з розробки статутів Армії УНР. Помер 1923 у Каліші.

ЯНЧЕНКО ВОЛОДИМИР АНАНІЙОВИЧ (1880 - р. см. невід.) - генерал-хорунжий Армії УНР. У роки Першої світової війни 1914-18 - полковник російської армії. 31918 перебував на службі в українській армії. У період Гетьманату служив у складі другої кінної дивізії армії УНР на Волині. У 1919 командував кінним полком на Південному фронті. З 1920 - генерал-хорунжий. Учасник Другого зимового походу Армії УНР. У складі Волинської групи командував Київською дивізією. Після повернення з операції у листопаді 1921 перебував у таборі для військовополонених у Щеп'юрно. До 1934 перебував на генеральському обліку екзильного уряду УНР.

ЯРИЙ РІХАРД (Ярри Ріко, псевд. - Карпат; 14.4.1898-20.5.1969) - член Української військової організації та Організації українських націоналістів, сотник Української галицької армії та Армії УНР. Народився у словацько-австрійській родині у Р'їсіоні (Австрія). У 1912 закінчив військову Академію у Відні. Під час Першої світової війни 1914-18 поручник 9-го драгунського полку австрійської армії. У 1918 перейшов на бік Української галицької армії, у складі якої командував саперною сотнею, згодом - 2-м кінним полком. З 1919 воював у складі 5-го Херсонського полку Армії УНР. У 1920 Я. разом з полком змушений відступити на територію Чехословаччини. Деякий час перебував у таборі для інтернованих в Ужгороді. У 1921-29 - активний член Української військової організації. Один із найближчих співробітників Є.Коновальця. У січні 1929 брав участь у роботі І Конгресу українських націоналістів у Відні, на якому створено ОУН. У 1937-38 Я. став зв'язковим між Є.Коновальцем і шефом німецької розвідки адміралом В.Канарісом. Я. очолював мережу ОУН у Німеччині, працював над розробкою військових проблем. Член ПУН у 1929-40, 1934-39 - член Вужчого (чотириособового) проводу. Деякі історики приписують йому ініціативу розколу ОУН у 1940. Після розколу - на боці С.Бандери. У листопаді 1940 налагодив контакти між С.Бандерою та командуванням абверу. Очолював бюро ОУН-Б у Відні, яке у квітні 1941 здійснювало формування батальйону “Роланд”. Після проголошення Акту відновлення Української держави 30.6.1941 призначений послом у Японії, однак широкомасштабні репресії гітлерівців проти лідерів ОУН, членів Українського державного правління та неприйняття ними ідеї української державності зробили неможливим це призначення. У 1942 мешкав у Бессарабії, виступав проти Української повстанської армії в окупаційній пресі. Наприкін. 1943 заарештований гестапо і кинутий до концтабору. Після виходу з ув'язнення мешкав у Австрії, на віллі Глогніц біля Відня, що дало підстави певним колам звинуватити його у шпигунській роботі на користь СРСР. У повоєнний час повністю відійшов від політичної діяльності. Помер у Відні.

[Командири - від А до З] [Командири - К] [Командири - від Л до Р] [Командири - С] [Командири - від Т до Я]